Результат пограбування скіфського елітного кургану Ак-Кая в Криму. Загальний вигляд зруйнованого курганного насипу. Фото Е.А.Кравченко.

Мабуть, багато хто із нас у шкільні роки, коли на дворі був місяць травень, і так не хотілося вчити уроки, чув від батьків наступне: «Хочеш стати людиною — сідай і вчись!» Мимоволі у голові виникала думка — людина, людство, а я що, не людина? І що таке людство? Пам’ятаєте фразу із радянського минулого — «Все прогресивне людство святкує першотравень!» Якщо є прогресивне, значить, існує і регресивне? А це власне хто? Мабуть всякі деграданти чи ще щось таке. І чому, коли прогресивне людство святкує, я маю вчити англійську? Як там у Булгакова: «Ету сову надо раз’яснить».

Отже, Людство. Є таке слово у мовних словниках. Ми його вживаємо дуже часто в наукових дослідженнях, офіційних промовах, на шпальтах газет, у різних ток-шоу, рідше — у повсякденному спілкуванні, по суті і поза нею. Вживаємо часто, замислюємося рідко, а хтось і взагалі про це не думає, — чи то не має часу, чи бажання, чи навичок, а може і інструменту. А от власне, чому людство? Ми ж не кажемо «вовкунство», а — «зграя вовків», тому що вони живуть зграями і тільки таким чином у змозі вижити. Є, правда, сіроманці, але то поодинокі випадки, скоріше виняток із правила. І серед людей є відлюдники, і це також виняток. Щоправда, є «свинство», але це також про людей, а свині — хороші тваринки. Але ж і люди, і вовки, і свині (не плутайте зі свинюками) належать до світу тварин. Проте, ми єдині серед цього розмаїтого світу, хто має такий глобальний щабель соціальної організації — Людство. Чим же ми такі особливі?

От давайте, подумаємо. Людина первісна, яка отримала у біологів визначення homo sapiens, мало чим була відмінною за укладом свого життя від інших людиноподібних істот. І направленість її життя в принципі не різнилася від інших істот і неістот живого світу: поїсти, вижити, народити потомство. Ця направленість і досі зберігається, проте є ще дещо. Ця тваринка homo sapiens, таке собі мавпеня, змінило світ. Може, воно отримало здатність не просто пам’ятати події, а і передавати ту пам’ять своєму потомству? Стоп. Від цього моменту, вже не потомству, а нащадкам, бо є що наслідувати. Від цього моменту починається поховальний звичай, оскільки ця маленька істота починає цінувати своїх предків, може, за те, що вони зробили, а може, просто, що вони були. Так формується пам’ять, і не просто пам’ять однієї особи, а цілих поколінь. Десь там знаходиться відправна точка Людини. Коли надбаних знань і навичок у колективі людей стає так багато, що вони, аби не бути втраченими, починають вимагати систематизації, з’являється писемність, лічба, арифметика, архітектура, вірування оформляються у релігію, а світогляд у філософію. Так починається цивілізація. Це все, ймовірно, і формує Людство. Отже, людину із світу тварин виділяє виняткове сакральне ставлення до предків.

Але сказане зараз є річчю нематеріальною, такою собі сентенцією, яку не можна взяти до рук, покласти на полицю, сховати, щоб не вкрали. Проте така наша особливість пам’ятати «те, що не з нами було» має матеріальну дотичність, бо ми все-таки належимо до тваринного світу. Поруч із сакралізацією предків ми сакралізуємо і речі, які їм належали.

Сучасний грабіжницький хід у скіфському кургані Товста Могила на Дніпропетровщині. Фото С.В.Поліна.

Звідси цінність антикваріату, книг і манускриптів, які пережили століття і тисячоліття, догляд за могилами на кладовищах. Особливу цінність для нас являють події і люди, пам’ять про яких ми не змогли зберегти за різних обставин, бо така наша людська психологія, починаємо цінувати коли втратимо. У цю категорію потрапляють археологічні речі — артефакти, отримані шляхом розкопок того, що лишилося від суспільств і людей, які давно загинули, чи просто померли. Тобто цінним для людства початково є пам’ять про предків і все ними набуте й визнання своїх та їхніх помилок, особливо, коли вже нема перед ким вибачатися, а їхні речі є матеріальним проявом нашої до них шани. Причому, чим давніша річ, тим вона є для нас ціннішою.

І тут починається збій програми. Ми про приватні археологічні колекції і пограбування археологічних пам’яток.
Потрібно сказати, що археологія, як наука, починалася з колекціонування. Колекціонування — це культурний та психологічний феномен. В основі його лежить не просто накопичення улюблених предметів, а також і їх класифікація — метод пізнання речей та явищ. Якщо немає класифікації, то немає колекції. Якщо немає класифікації, тоді немає і науки. Адже будь-яка наука — це зібрання фактів, які поступово впорядковуються, систематизуються. Проте само по собі колекціонування, в тому числі і фактів, не є ще наукою.

Зброю, прикраси, посуд, знаряддя з тих перших колекцій, які знаходилися у відкритих музейних зібраннях, чи приватних колекціях, потрібно було якимось чином розкласти, систематизувати. Така вже є природа людини — пізнавати, аналізувати. На початку ХІХ ст. випрацьовується типологічний метод, науковцями пропонуються різні підходи та методи аналізу щодо здобутого із землі матеріалу, того, до створення якого має відношення людина. В першій половині ХІХ ст. випрацьовувалися і методи ведення розкопок. І виявляється також зовсім не даремно — для того, аби вдосконалити фіксацію предметів старовини, зафіксувати зміст знахідки, її контекст. Адже віддавна філософи, історики, натуралісти, етнографи розуміли, що буття людей, тих, які проживали десятки тисяч років тому, чи тих, які жили кілька століть тому, чи, навіть тих, що живуть зараз, відбивають не тільки речі і будівлі, але і «сліди» цих речей, їх зв’язки.

Отже, колекціонування — це був початковий етап становлення науки археології. Але уявімо, якою була б археологія, і чи могла б вона взагалі стати наукою, якби цей етап затягнувся так надовго — до ХХІ століття? Чи могли би ми, громадяни України, дізнатися про дописемну історію свого Краю? Чи могли би ідентифікувати себе? Навряд чи... Археологічні розкопки швидше нагадували б гонитву за скарбами, а відношення до археологічних артефактів було б таким самим, як і до предметів антикваріату. На жаль, в уявленні деяких громадян нашої держави існує саме така картина. В ХХ столітті, археологічні розкопки овіяні романтикою, оспівані в кінострічках, а речі, знайдені археологами, знаходяться в музеях, і такі привабливі, напевно, коштовні, бо давні, із золота, можливо... І їх може знайти кожен, якщо пощастить, якщо добре шукати... І ще — цю пектораль можна, напевно продати... Тільки обережно... Або назбирати колекцію прикрас, таких, які носили скіфи. Друзям показувати? Для чого? Сумнівна цінність! Речі відірвані від контексту знаходження, відірвані від кола подібних речей, не відомі науковцям і широкому загалу — це речі загублені для історії. Ці сторінки в історії знищені, вони ніколи вже не будуть прочитані. Інформація, захована під шаром ґрунту, глибоко в землі, потребує спеціального «прочитання», фахового. Земля — це книга, яку читає спеціаліст, а для охочого за скарбами це лише джерело поповнення колекції. Як ми можемо пізнати нашу історію просто дивлячись на горщик? Нехай в розумній книжці написали, і намалювали його, і ми дізналися, що він був виготовлений 2 тисячі років тому. А якщо їх, таких горщиків десять, сто, тисячі? І якщо вони знаходилися в житлі, в похованні... Це вже статистика, це масова обробка матеріалу, особливі умови знаходження, і на такі операції не здатні збирачі скарбів.

Різні мотиви рухають людьми, які професійно займаються археологією, і тими людьми, злочинцями за визначенням законів, які тільки користуються археологічними методами в своїй скарбошукацькій діяльності. Науковець-археолог після розкопок публікує матеріали досліджень, тобто публічно подає нову інформацію: для інших науковців, для загалу. Можна взяти книгу і прочитати, можна піти в музей і побачити на власні очі, що ж було викопано. А з книги, врешті решт, будь-хто може дізнатися, що за люди користувалися цими мечами, як вони ховали своїх предків, з ким воювали, і чому... Те, що знайшов скарбошукач або має в колекції «любитель археології», ми навряд чи побачимо. Якщо це не наші «друзі». В останній час в середовищі заможних колекціонерів з’явилася традиція відкривати свої колекції для загального огляду. Виглядає так благородно.
Насправді, для заможних колекціонерів їхня колекція — це лише капіталовкладення та спроба приховати соціальну і психологічну недорозвиненість. Збирати археологічні речі зовсім не означає — цікавитися історією!
У такій ситуації між білими і чорними якось брудненько виглядають деякі науковці, які з піною у рота доводять благородство таких колекціонерів, і не тільки доводять, але і публікують їх колекції із чисельними дифірамбами. Так і хочеться при цьому задати одне єдине питання: скільки? чи how much?

Останнім часом вийшла друком ціла низка каталогів приватних колекцій, у впорядкуванні яких брали участь науковці. Одним із перших такого типу каталогів став «ПлаТар» (ПлаТар. Колекція предметів старовини родин Платонових і Тарут. — К., 2004). У науковій літературі чимало речей із цих каталогів було визначено, як підробки, проте таке визначення post factum для приватного колекціонера має вже опосередковане значення. Для переважної більшості колекціонерів колекційна річ не є пам’яткою історії. Для нього це перш за все дуже вигідне вкладення капіталу, оскільки старожитності, на відміну від валют, акцій підприємств, банківських металів і т. ін., із часом лише дорожчають перш за все ментально, і відповідно, матеріально. І це є аксіомою, обумовленою нашим людським єством, про що ми писали на початку цієї статті. Для набуття вартості такою нелегальною річчю необхідне її наукове визначення — атрибуція. Тому виникає питання, чи можемо ми вважати фахівцями тих науковців, які свідомо вводять у науковий обіг відверті підробки. Те саме можемо сказати про рецензування подібних каталогів.

Однак, дещо з цього приводу маємо сказати і на захист науковців. У наш час, коли археологія повністю позбавлена державного фінансування, пропозиція у впорядкуванні приватної колекції (що не є злочином), за що ще й добре платять, для фахівця світового рівня, який при цьому в Україні отримає зарплатню прибиральниці у супермаркеті, є дуже заманливою пропозицією. І тут відповідальність за ситуацію повністю лежить на державі. Але, коли мова йде про методичні засади і теорію археології, яка ставиться з ніг на голову, у прямому сенсі слова, такий дослідник має відповідати за опубліковані «твори» перед науковою громадськістю. Чимало дослідників зараз попри попередні публікації приватних колекцій зайняли протилежну позицію. Хочеться вірити у щирість цих заяв і розуміння, до чого це може призвести. На цьому тлі надзвичайно цинічним і нахабним виглядає видання чергового каталогу приватної колекції із усіма атрибутами потрапляння речей із пограбувань археологічних пам’яток (засвідчення місця знахідки без відповідних документів), яка ще й зберігається у державному музеї також без відповідних документів (Клочко В.И., Козыменко А.В. Наш недавний бронзовый век. — К.: Генеза, 2011; ISBN-978-966-11-0055-7).

Мова йде про колекцію бронз, яка знаходиться не будь-де, а в музеї Збройних сил України Міністерства оборони України. Як туди потрапила ця колекція і як вона була сформована, мають розбиратися компетентні органи. А от факт співпраці із подібного типу колекціонерами науковців, та ще й знаних, співробітників Інституту археології НАН України, членів Вченої ради і членів Спілки археологів України ми обійти не можемо. Ми можемо припустити, що рецензенти цього каталогу В.Ю. Мурзін і С.Ж. Пустовалов, які також є членами нашої Спілки, були введені в оману авторами, або одним із авторів видання і зрозуміють свою помилку. Проте, казати, що був введений в оману доктор історичних наук В.І. Клочко, який, до речі, захистив докторську дисертацію у Польщі, країні Євросоюзу, чимало працював у Німеччині, де таке неприпустимо, не доводиться. Чітка ідеологія нашої Спілки, що ґрунтується на Кодексі етики археолога, вимагає пояснень від наших членів у такій ситуації. Маємо надію їх отримати перед обговоренням цього питання на правлінні і загальних зборах.
Свідченням суто прагматичної мети формування приватних колекцій є й поспішне вивезення їх за кордон під прикриттям виставок. Не доводиться пояснювати, що ці колекції в Україну не повертаються. Так зникла колекція Платонова і Тарути, залишок якої зараз намагаються лишити в США разом із виставкою Національного заповідника «Києво-Печерська лавра», під прикриттям якої вона була вивезена з України. Фактів із вивезення інших колекцій нема, проте є достатньо аргументів на користь того, що вони вже давно знаходяться поза межами країни. Якщо держава не припинить пограбування пам’яток і не втрутиться у процес формування колекцій старожитностей, ми втратимо все!

Антон Панікарський
Евеліна Кравченко

12.03.2011

Інформація на тему:

Від редакції журналу «Археологія».Археологія, 2006, 4, с. 95—107.
Гершкович Я. П. Хранителі незаконних старожитностей в Україні. Археологія, 2005, 3, с. 91—97.
Gershkovich Ya. P. Keepers of illegal antiquities in Ukraine (translation of the article from Archaeology. 2005, 3).
Гершкович Я. П. Про наукову етику, корупцію й підступи Комінтерну (з приводу збірки “Проблемы охраны и изучения памятников археологии степной зоны Восточной Европы”, Луганск, 2010). Археологія, 2010, с. 120—125.
Клейн Л. С. Кодекс етики археолога як справа честі країни. Археологія, 2009, 1, с. 100—102.