Та, що ламає стереотипи: такою ми пам'ятаємо Ларису Крушельницьку

12 листопада 2019 року минає два роки, як відійшла у Вічність відомий український археолог і громадський діяч Лариса Крушельницька. Невимовний сум огортає серце, коли доводиться писати про близьких людей, які нещодавно відійшли у Вічність. Стократ це болючіше, коли пробуєш писати про найближчих і найрідніших, бо це відповідальність перед пам’яттю про них.

Усі, кому довелося спілкувався з Ларисою Крушельницькою в один голос відзначають, що такої приємної, милої, розумної і елегантної жінки їм рідко траплялось бачити. Це й не дивно, адже Лариса Крушельницька — це як зріз епохи, про яку навіть наше, вже немолоде, покоління знає в основному з підручників. Її біографія — це сув’язь видатних особистостей з не менш значущими історичними подіями, які змінювали долю світу. Як сказали б у Середньовіччі — під такою вже зіркою народилося це дитя.

Не переповідаючи біографії Лариси Крушельницької, все ж зазначу, що місто Стрий і було тим місцем під сонцем, де маленька Лариса в перші дні почала пізнавати світ. Однак, дитинство, проведене у Львові та все те, що було з ним пов’язане у 1930-х роках, запам’яталось напрочуд живо. А про те, що події тих років й далі нуртують і «не відпускають» Ларису Іванівну й досі, свідчать резонансні вже на сьогодні «Спогади Галичанки. Рубали ліс…».

Взагалі, Лариса Крушельницька, як написала Наталя Дмитренко — просто раритет для України ХХІ століття. Нащадок аристократичних родів сімей Крушельницьких і Левицьких не могла і не може бути інакшою, аніж такою, якою ми її знаємо. Вона є взірцем того, що значило мати виховання в добропорядній українській родині передвоєнного часу. Адже формування малої Лариси проходило у домі, де загальноприйнятим було, що дівчинка грає на фортепіано, а хлопчик вже марить себе у військових строях. Тоді обід подавали точно у наперед визначеній годині за вишукано сервірованим столом (за яким обов’язковою була присутність кожного з членів сім’ї), мали віденську освіту, декламували не лише своїх поетів, влаштовували домашні театри, а за вечірнім столом дозволяли собі різні «вільнодумства».

І от, саме з такого середовища, в якому культивувався дух охайності в думках і вчинках, польська дефензива своєю цензурою і переслідуванням буквально витіснила родину Крушельницьких до Харкова, де вони наївно планували розбудовувати Україну, нехай і під червоними прапорами. Розстріли в Харкові, Києві, заслання в Сандармох, знову розстріли… Зі всієї родини, яка виїхали тоді 1934 року зі Львова, Господь уберіг лише маленьку Ларису. І, якби не заступництво Пешкової (дружини Максима Горького), яка спільно з дружиною Пілсудського через міжнародну організацію Червоного Хреста потайки переправили Ларису через кордон, то історія зі свідомим і планомірним знищенням родини Крушельницьких могла б мати інше, і далеко не мажорне, продовження.

У 1943 році, тобто в п’ятнадцятилітньому віці — нове випробування на міцність для Лариси: виїзд з мамою з окупованого Львова до Відня, а потім — до Штутгарту, де юнка влаштувалася (як студент-гість) на навчання театрального мистецтва в художню Академію. Однак, звільнена звідти німецькою адміністрацією за те, що була українкою, почала працювати на алюмінієвому заводі в м. Зінген, а під час авіанальотів союзницької авіації, гасила запалювальні бомби на дахах цехів заводу. Здавалось би, страшні поневіряння, які випали на долю молодої Лариси мали закінчитися наприкінці 1945 року, коли вона з мамою повернулися до Львова, однак синьопогонники з органів радянської держбезпеки, мали щодо цього власні міркування і переслідування (хоч не такі явні і болісні) продовжувалися.

Однак, навіть в тих скрутних умовах повоєнного і почервонілого Львова треба було якось жити і Лариса спершу влаштувалась художником-реставратором до Музею українського мистецтва, звідки через два роки, за підтримки визначного західноукраїнського кінооператора і фотомитця Юліана Дороша (який свого часу фільмував розкопки Ярослава Пастернака в княжому Галичі), перейшла працювати на ту саму посаду у щойно створений Львівський філіал Академії наук УРСР у відділ археології, що був розташований в сьогоднішньому палаці Потоцьких на вул. Коперника. Відтоді і на довгі півстоліття (!) Лариса поринула у, образно кажучи, «тіні забутих предків», вишукуючи то в горах, то на Дністрових кручах, то на піскових дюнах Яворівщини розорані сліди тих давніх епох.

Щороку експедиції, враження від яких двояке: з одного боку — пренудна бухгалтерія з коштами на розкопки і зі всілякими фінансовими «викрутасами» головної бухгалтерки Інституту; з іншого — пречудна природа на виїзді і такі ж милі і збідовані усілякими негараздами таки наші селяни, які залюбки, і майже задарма, йшли помагати розкопувати давні селища і городища. Гадаю, власне під час експедицій, скажімо, біля с. Непоротове Сокирянського району Чернівецької області і почали зринати в тепер вже Лариси Іванівни різні образи і задумки до написання якихось нарисів про життя в ті далекі епохи, предмети з яких довелось викопувати.

Непоротове — то окрема сторінка в житті Лариси Крушельницької, адже сім років поспіль виїздити у вантажній машині зі студентами у, здавалось би, Богом призабуту далечінь і рятувати в зоні затоплення Могилів-Подільської ГЕС те, що мало назавжди зникнути під водою. Розпач від того, що такі чудові подільські села (сотні сіл!) вздовж Дністра мають «піти під воду» і неможливо тому зарадити, а з іншого боку — почала відкриватись надзвичайно оригінальна (ще передскіфського часу) культура, про яку, до розкопок Лариси Крушельницької, ніхто на Середньому Придністров’ї і не підозрював (Згодом, дослідниця викладе свої думки з цього приводу у монографії «Чорноліська культура Середнього Придністров’я» Львів, 1998), в якій вперше майже повністю опубліковані матеріали з 12 розкопів і траншей з площі понад 7000 м. кв., а це житлові і господарські споруди, кам’яні жертовники, поховання в ямах і підкурганні, дивовижної краси керамічний посуд з врізним і затертим білою пастою орнаментом, прикраси, зброя, виробничі комплекси і майстерні… Усього і не перелічиш. Власні археологічні монографії були і до, і після виходу її «Чорноліської культури». Одна з останніх — «Золоті Михалківські скарби та їх доля» (Львів, 2012, у співавторстві), яка вже зараз викликала поважний міжнародний резонанс, оскільки вперше в ній публікуються копії документів, які свідчать про настирне намагання польської спільноти Львова у міжвоєнний час…продати Михалківські скарби для залагодження своїх власних, далеких від науки, проблем.

Але, крім того, що Лариса Крушельницька була висококласним фахівцем у своїй галузі, то, вже від якогось часу, світ був подивований ще однією гранню її таланту — як публіциста і мемуариста. А почалось, наскільки можу судити, з того, що 1991 року Ларису Іванівну призначили директором чи не найбільшої у світі книгозбірень україністики — Національної бібліотеки ім. Василя Стефаника (до речі, своїм національним статусом ця високоповажна наукова інституція теж завдячує «пробивній» здатності Лариси Іванівни). І от, полишивши посаду «провідного» в Інституті суспільних наук АН України і перейшовши працювати директором такої унікальної книгозбірні, Лариса Крушельницька відразу відчула спроби з-за Сяну спробувати на міцність її переконання і ділові навички.

У ті вже далекі 90-ті роки певні кола наївно вишукували і по Львову, і по Україні загалом, різноманітних урядників та специфічного складу «науковців», які б допомогли позбавити молоду українську державу раритетної збірки Осолінських. Отут Лариса Крушельницька у всій своїй красі і повноті проявила свій характер, причому часто — на міжнародному рівні, в кабінетах Кабміну і Президії НАН України, у відстоюванні цілісності і непорушності бібліотечних фондів наукової бібліотеки ім. Василя Стефаника.

...Іще донедавна — якихось два роки тому — маючи більше часу на написання задуманого, Лариса Крушельницька залишалась почесним директором наукової бібліотеки ім. Василя Стефаника, керувала проектами, рецензувала, одним словом чим могла, тим допомагала як досвідченим, так і молодим дослідникам. Від імені держави попередня влада неодноразово визнавала заслуги Лариси Крушельницької, нагородивши її орденами княгині Ольги ІІІ (2005 р.) і ІІ (2011 р.) ступенів. І, все ж таки, у ставленні офіціозу до того солідного доробку ювілярки, яким вона день-у-день примножувала славу України — і на археологічній, і на бібліотечній ниві — не покидає відчуття того, що за життя Ларису Крушельницьку той офіціоз, мабуть таки, недооцінював.

А приходять подібні думки до кожного, хто знає, що, по-перше, таких неординарних під кожним поглядом, особистостей як Лариса Крушельницька, які стільки пережили і стільки знали в Україні і в світі залишались одиниці. І це треба було вміти цінити. По-друге, і, для теперішньої влади це мало б бути головним: два (!) діди Лариси Крушельницької починали будувати Українську державу на самих її початках: педагог, редактор і прозаїк Антон Крушельницький — будучи міністром освіти УНР, а суддя і посол до австрійського парламенту і Галицького сейму Лев Левицький — розбудовував новостворену державу, будучи членом Загальної Української Ради та Національної Ради ЗУНР.

Зараз, коли минає два роки з дня відходу у Вічність св. п. Лариси Крушельницької, слід обдумати, як нам всім гідно пошанувати пам’ять про нашу Ларису Крушельницьку. В ці сумні листопадові дні найважливішим для її душі будуть наші молитви і тихі спогади про щасливі хвилини спілкування з нею... Хай з Богом спочиває! Вічна їй пам’ять!

Микола Бандрівський,
археолог, доктор історичних наук

Читайте більше тут:

Бандрівський, М. 2003—2019. Крушельницька Лариса Іванівна. В: Дзюба, І. М. (ред.). Енциклопедія сучасної України: у 30 т. Київ.
Бандрівський, М. 1998. Лариса Крушельницька: 50 років в українській археології. Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині, 7: Постаті української археології, с. 103-107.
Бандрівський, М. 2008. Лариса Крушельницька: життя віддане науці. Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині, 12, с. 11-15.

Останнє оновлення на Вівторок, 05 листопада 2019, 22:26

Дмитро Якович Телегін. 100

У жовтні 2019 р. виповнилося 100 років від дня народження Дмитра Яковича Телегіна — видатного українського вченого, одного з патріархів вітчизняної археології, доктора історичних наук, професора, лауреата Державної премії України, премій ім. В. Хвойки та «Золотий скіф».

Дмитро Якович народився 26 жовтня 1919 року у селянській родині в с. Плісове Зміївського району Харківської області. Під час колективізації та Голодомору родина, у якій було дев’ятеро дітей, була змушена переїхати на Донбас до м. Костянтинівка, де Дмитро отримав шкільну освіту. У 1936—39 рр. він закінчив вчительські курси і педшколу на Донеччині й почав вчителювати, а у 1941 р. отримав освіту на історичному факультеті Слов’янського педінституту. Війну Д. Я. Телегін пройшов солдатом Радянської армії, закінчив її на передовій у Східній Пруссії, був відзначений бойовими нагородами. Після демобілізації у 1946 р. Дмитро Якович вступив до історичного факультету Чернівецького державного університету, захопився археологією і захистив дипломну роботу «Трипільське поселення Шипинці».

У 1949 р. Д. Я. Телегін вступив до аспірантури Інституту археології (наказ про зарахування підписав тодішній президент АН УРСР академік О. В. Палладін), а у квітні 1953 р. захистив кандидатську дисертацію на тему «Неолітичні пам’ятки на Середньому Дінці» (керівник акад. П. П. Єфименко). Після захисту докторської дисертації (1967 р.) побачила світ монографія Д. Я. Телегіна «Дніпро-донецька культура» — перше монографічне узагальнення неолітичних пам’яток Подніпров’я. Виділена вченим дніпро-донецька культура стала з того часу хрестоматійною, а виявлений перехід від привласнюючої до відтворювальної економіки на теренах України, єдність поховального обряду, типів кераміки, домобудівництва, ретельність проведених Дмитром Яковичем дослідницьких процедур дозволили йому пізніше пов’язувати населення цієї культури з ранніми індоєвропейцями.

Від 1969 р. Дмитро Якович впродовж двох десятиліть очолював відділ археології кам’яного віку ІА, виявив неабиякий організаторський талант у зосередженні зусиль співробітників на вирішення фундаментальних проблем первісної історії України. У 1973 році вийшла друком монографія Д. Я. Телегіна «Середньостогівська культура епохи міді», в якій вперше висвітлено епоху раннього металу на теренах України. Надалі він сфокусував свої дослідження на добі мезоліту. У 1982 і 1985 роках вийшли друком монографії Д. Я. Телегіна «Мезолітичні пам’ятки України» (1982) і «Памятники эпохи мезолита на территории Украинской ССР» (1985), які узагальнили та систематизували матеріали всіх відомих на той час мезолітичних пам’яток України.

Монографічне оформлення отримали матеріали розкопок на Дереївці (1986), неолітичні могильники маріупольського типу (1987, 1991), поселення дніпро-донецької етнокультурної спільноти епохи неоліту (1998, у співавторстві з О. М. Титовою), новоданилівська та середньостогівська культури (2001, у співавторстві з А. Л. Нечитайло, І. Д. Потєхіною і Ю. В. Панченком), Ігренське поселення на Подніпров’ї та питання житлобудування в мезоліті (2002). Дмитру Яковичу не вдалося підготувати монографію в галузі індоєвропеістики, проте низка його статей у журналах «Археологія», «Вопросы языкознания» та ін. дев’яностих років ХХ ст. містить обґрунтування оригінальної версії походження слов’ян.

Важко назвати якийсь із нових напрямів археологічних досліджень другої половини XX ст., який би залишився поза увагою Дмитра Яковича. У його доробку конкретно-наукові розвідки від палеоліту до пізнього середньовіччя, вивчення поховальних традицій за доби мезоліту-бронзи, застосування статистичних методів в археології й комп’ютеризація обліку археологічних пам’яток, виділення археологічних культур та етнолінгвістичні дослідження, охорона пам’яток, індоєвропеїстика та козаччина.

Д. Я. Телегін був палким ініціатором залучення природничих наук до археологічних досліджень, підкреслюючи значення палеоантропології, палеоботаніки та палеозоології і систематично використовував їх дані у своїх роботах. Із середини 50-х років ХХ ст., обстоюючи необхідність відновлення антропологічних досліджень в Україні, він був одним із ініціаторів створення фахового антропологічного центру. Із 70-х рр. чільне місце в доробку Д. Я. Телегіна зайняло радіокарбонне датування, яке він здійснював у співробітництві з лабораторіями Німеччини, Великої Британії, США, України і Росії. У результаті уточнено хронологію численних культур від неоліту до доби бронзи.

Невичерпна енергія дослідника знаходила вихід у найрізноманітніших галузях діяльності. Довгий час Д. Я. Телегін очолював Польовий комітет Інституту археології. Він був ініціатором створення багатьох наукових видань: журналів «Археологія», «Краткие сообщения Института археологии», щорічників «Праці центру пам’яткознавства» та «Лаврський альманах», редактором першого тому «Археології Української РСР» (1971 та 1985 рр.). За це видання Дмитро Якович був відзначений Державною премією України.

З особливою любов’ю Д. Я. Телегін ставився до козацьких пам’яток. Наприкінці 80-х років він розпочав дослідження на всіх Січах, а у 1991 році заснував науково-дослідне підприємство «Часи козацькі — Січі Запорозькі», яке очолював упродовж майже двадцяти років. Козацький напрям у творчості Д. Я. Телегіна реалізувався в популярній книзі «Часи козацькі — Січі Запорозькі» та у навчальному посібнику «Археологія доби українського козацтва (XVI—XVIII ст.)», написаному у співавторстві з І. К. Свєшніковим та І. С. Винокуром.

Видатним є внесок Дмитра Яковича в охорону та збереження археологічної спадщини України. Він стояв біля витоків створення Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, тривалий час очолював секцію пам’яток археології. Завдяки його наполегливим зусиллям було розроблено, виготовлено та встановлено спеціальні охоронні знаки (так звані «Телегінські стели») на визначних пам’ятках археології. І сьогодні, їдучи степом, можна побачити їх на верхівках курганів, на території городищ та поселень, у інших визначних місцях.

Навчати, допомагати молодим колегам було душевною потребою Дмитра Яковича. У 60-ті роки він започаткував археологічний учнівський гурток при Інституті археології, в якому викладали провідні учені Інституту. Багато кандидатів та докторів наук з теплотою згадують ці заняття, які мали вирішальний вплив на вибір ними майбутньої професії. Згодом Д. Я. Телегін організував курси підвищення кваліфікації музейних працівників та краєзнавців, через які пройшли сотні співробітників музеїв та аматорів. У 90-ті роки Д. Я. Телегін на базі Центру пам’яткознавства НАН України започаткував Індоєвропейський семінар, на якому виступали провідні українські історики, археологи, лінгвісти, робив цікаві доповіді і сам Дмитро Якович. Викладацький талант Д. Я. Телегіна реалізований у курсах лекцій із археології, які він читав у провідних ВИШах Києва понад 20 років.

Неможливо переоцінити внесок Д. Я. Телегіна у ствердження міжнародного авторитету української археології. Десятиліттями він активно листувався з колегами з країн Європи та Північної Америки, виступав на міжнародних конференціях, його наукові праці виходили друком у Великій Британії, Італії, Німеччині, Польщі, Росії, США, Франції, Чехії та інших країнах. Значний резонанс у наукових колах мали видані в Оксфорді монографії Д. Я. Телегіна «Dereivka. A Settlement and Cemetery of Copper Age Horse Keepers on the Middle Dnieper» (1986), «Neoloithic Cemeteries and Populations in the Dnieper Basine» (1987, співавт. І. Потєхіна), а також книга «The Anthropomorphic Stelae of the Ukraine: the Early Iconography of the Indo-Europeans» (Вашингтон, 1994, співавт. Дж. Меллорі). Зарубіжні дослідники, серед яких Девід Ентоні (США), Джеймс Меллорі та Малкольм Ліллі (Велика Британія), вважають Дмитра Яковича своїм вчителем у вивченні проблем археології Східної Європи.

Понад півстоліття Д. Я. Телегін віддав українській історичній науці. Його науковий спадок нараховує близько 500 друкованих праць (у тому числі 15 монографій, підручників, довідників, брошур), а їх автор і тепер залишається одним із найцитованіших археологів України. Неосяжність піднятих ним питань, розробки численних проблем, розкопані, знайдені та врятовані ним пам’ятки ще довгий час будуть предметом досліджень його учнів і колег. Роботи Д. Я Телегіна хвилюватимуть науковців своїм оригінальним підходом, висновками, прозорливістю його передбачень і вказуватимуть напрями їх досліджень. Ім’я Д. Я. Телегіна назавжди залишиться в історіографії української археології.

Останнє оновлення на Понеділок, 04 листопада 2019, 22:14

Новий привід для обережного оптимізму щодо справи скіфського золота

30 жовтня 2019 року Верховна Рада України прийняла у першому читанні проєкт закону України про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо збереження культурних цінностей) (реєстр. номер 2187).

Рівно три місяці пройшло від 30 липня 2019 року, коли в Інституті держави і права імені В. М. Корецького НАН України відбувся організований за безпосередньої участі Спілки археологів України науково-практичний круглий стіл «Справа про скіфське золото: поточний стан та перспективи». На круглому столі були присутні знані фахівці з юридичної проблематики, дотичної до відповідної судової справи. Крім того, було серйозне представництво музейної, археологічної та пам’яткоохоронної спільноти, що дало змогу комплексно розглянути відповідну проблематику. Серед широкого кола обговорюваних питань особливу увагу учасників круглого столу привернув той факт, що російська сторона у справі представлена так званими кримськими музеями, які виступають як українські юридичні особи, хоча вже давно існують їх російські «двійники», яким передано все відповідне майно. Фейкові російські юридичні особи, створені в окупованому Криму, звісно ж, не можуть мати ніякої суб’єктності в нідерландському суді. Тому «кримські музеї» виступають під українськими назвами, послуговуються українськими печатками та всією відповідною атрибутикою. Значною мірою сприяє цим спекуляціям те, що в українському державному реєстрі юридичних осіб досі фігурує старе керівництво кримських музеїв, яке було призначене ще до анексії Криму. Змінити цю ситуацію заважає запроваджена ще на початку 2016 року конкурсна процедура призначення керівників закладів культури. Конкурс не проводять, бо є велика загроза, що росіяни скористаються демократичними українськими правилами, щоб узаконити свій вплив на «кримські музеї».

З огляду на цю ситуацію, у п. 9 резолюції круглого столу, яку було надіслано до вищих органів влади України і оприлюднено для широкого ознайомлення громадськості (див: www.vgosau.kiev.ua), зокрема зазначалося, що видаються слушними зміни до законодавства щодо процедури призначення та звільнення керівників закладів культури, які перебувають на тимчасово окупованих територіях України.

Ми схильні розглядати підготовлений у Міністерстві культури, молоді та спорту Законопроєкт № 2187 із зазначеного питання саме як адекватну реакцію влади на пропозиції наукової та фахової спільноти, висловлені у резолюції нашого круглого столу. Сподіваємось, що українська влада максимально прискорить розгляд і ухвалення цього проєкту, який може мати дуже позитивний вплив на справедливе вирішення справи скіфського золота.

Розгорнуті коментарі по цій темі на запит Радіо «Крим Реалії» були надані членом правління нашої Спілки, кандидатом юридичних наук Олександром Малишевим та старшим науковим співробітником Інституту археології НАН України Евеліною Кравченко. (Запис передачі можна прослухати за посиланням).

Нагадаємо, що наша Спілка археологів України приділяє дуже серйозну увагу питанню збереження археологічної спадщини на окупованих територіях України. 16 травня в Археологічному музеї Інституту археології НАН України відбувся семінар, присвячений питанням археології на окупованих територіях та у зонах збройних конфліктів (детальніше за посиланням).


До 125-річчя від дня народження Віктора Платоновича Петрова (1894—1969)

22 жовтня 2019 р. виповнилося 125 років від дня народження видатного українського вченого — археолога, історика, філософа, літературознавця, мовознавця, фольклориста, етнографа, педагога, письменника, доктора філологічних наук, професора Віктора Платоновича Петрова (псевдоніми: В. Домонтович, Віктор Бер, Віктор Петренко, Борис Веріґо).

У 1918 р. після закінчення історико-філологічного факультету Київського університету св. Володимира В. П. Петров був залишений при кафедрі російської мови і літератури для підготовки до професури (1918—1920 рр.) і залишався співробітником університету при всіх його реорганізаціях в 1920—1923 рр. У 1923—1925 рр. В. П. Петров — аспірант кафедри мови і літератури Київського інституту народної освіти ім. М. Драгоманова (створений на основі колишнього університету св. Володимира). Протягом 1918—1925 рр. він викладав також у різних навчальних закладах.

У 1925 р. В. П. Петров перейшов на роботу до Всеукраїнської академії наук, співробітником якої він був з 1919 р. як секретар Комісії зі складання історичного словника української мови. Від 1920 р. працював науковим співробітником Етнографічно-фольклорної комісії ВУАН, із 1923 р. — її секретарем, а з 1927 р. — завідувачем. У 1925—1930 рр. В. П. Петров був редактором журналу «Етнографічний вісник» та інших видань комісії.

1930 р. В. П. Петров захистив дисертацію на ступінь доктора літературознавства «Пантелимон Куліш у п’ятдесяті роки: Життя. Ідеологія. Творчість».

Від 1933 р. В. П. Петров — науковий співробітник Секції (з 1934 р. Інституту) історії матеріальної культури ВУАН, 1939 р. — завідувач сектором дофеодальної і феодальної археології Інституту археології АН УРСР, 1941 р. — директор Інституту українського фольклору АН УРСР.

У кінці 1941 р. В. П. Петров призваний до лав Червоної Армії. Від 1942 р. виконував завдання на окупованій території.

У Німеччині (1945—1949 рр.) В. П. Петров — професор Православної Богословської Академії Української автокефальної православної церкви та Українського технічно-господарського інституту в Реґенсбурзі, продекан філософського факультету Українського вільного університету в Мюнхені, а також співробітник Української вільної академії наук та Енциклопедії українознавства. Викладав філософію, у тому числі, філософію історії та історіософію, українознавство, зокрема, етногенез українського народу. Займався письменницькою і науково-організаційною роботою — один із засновників і член правління Мистецького Українського Руху (МУР), редактор періодичних видань.

У 1965 р. В. П. Петров нагороджений орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня, що офіційно розсекретило його місію під час війни і відразу після її закінчення як розвідника.

Від 1950 р. В. П. Петров працював науковим співробітником Інституту археології АН СРСР, у 1956 рр. переведений на роботу до Інституту археології АН УРСР, де обійняв посаду завідувача наукового архіву, а пізніше, до останніх днів життя, працював старшим науковим співробітником відділу слов’янської та середньовічної археології.

Оскільки документи про захист дисертації в 1930 р. були втрачені, у 1967 р. В. П. Петров отримав науковий ступінь доктора філологічних наук, захистивши дисертацію за сукупністю робіт на тему: «Мова. Етнос. Фольклор».

В. П. Петров є автором понад 200 наукових праць з мовознавства, літературознавства, історії, археології, фольклористики, етнографії, філософії, а також 5 повістей і романів, близько 30 оповідань, новел, есе.

В основі філософії історії В. П. Петрова (за його визначенням — історіософії), ідея дискретності історичного процесу, розчленованості його на окремі градації часу — самодостатні епохи (певні стадії розвитку людства, що характеризуються стабільним співвідношенням взаємообумовлених форм господарства, громадських інститутів і культурних феноменів), та відмова від ідеї постійного прогресу. Цьому відповідає і його концепція етногенезу (зокрема походження слов'ян та українського народу), згідно з якою процес етногенетичного розвитку здійснюється не тільки еволюційним шляхом, а й через переривчастість, кризи, «зміну епох» (при цьому криза є не тільки кінцем епохи, а й початком нової), що і знаходить відображення в зміні археологічних культур.

У мовознавстві В. П. Петров розробляв проблеми архаїчної смислової структури слова з метою відтворення архаїчного шару в східнослов'янських мовах. При цьому він виходив із принципу історичної змінюваності значення слова і пов'язував мовний матеріал з історією матеріальної культури, розглядаючи виявлені в лексиці семантичні зв'язки як відображення в мові тих реальностей, які на певному історичному етапі існували в дійсності. Для отримання відомостей про просторові межі архаїчної лексики В. П. Петровим проведено етимологічний аналіз географічних назв.

Дослідження фольклору дозволило В. П. Петрову зробити висновок, що в первіснообщинну епоху рід уявлявся як єдність мертвих, живих і ненароджених. Характерною ознакою первісності В. П. Петров вважав тотожність на цьому етапі фольклору й ідеології.

В. П. Петров був першовідкривачем поселень типу Городськ трипільської культури (1936), досліджував могильники черняхівської культури Лохвиця (1955) і Косанове (1961—1964), поселення пеньківської культури Стецівка (1956—1958), могильник вельбарской культури Баїв І (1964, 1965) та ін.

Перше видання в Україні наукових праць В. П. Петрова у 3-х томах (111 д. а.) здійснене у 2013 р. з ґрунтовними коментарями В. С. Брюховецьким.

Віктор Платонович — один з видатних українських прозаїків ХХ ст., основоположник жанру романізованого біографії в українській літературі («Аліна й Костомаров», «Романи Куліша»), а також один з основоположників жанру українського інтелектуального роману («Дівчина з ведмедиком», «Доктор Серафікус», «Без ґрунту»). Входив до літературної групи «неокласиків».

Наукові розвідки і власне думки В. П. Петрова багато в чому випереджали свій час. Стало зрозумілим, що історіософія та етногенетична концепція В. П. Петрова відповідає новітнім науковим теоріям, пов’язана з сучасними філософськими напрямками.

Життю і творчості В. П. Петрова присвячені низка дисертацій, кілька монографій, сотні статей і публікацій.

Матеріали про життєвий і творчий шлях В. П. Петрова у вільному доступі в інтернеті:

https://uk.wikipedia.org/wiki

http://www.encyclopediaofukraine.com

https://tyzhden.ua

https://www.youtube.com

http://kharkiv-nspu.org.ua

http://exlibris.org.ua

http://litakcent.com

Останнє оновлення на П'ятниця, 01 листопада 2019, 10:49

Олег Васильович Сухобоков

26 жовтня 1937 року народився Олег Васильович Сухобоков — видатний фахівець в галузі слов’янської і давньоруської історії та археології, який присвятив більше 40 років вивченню території Дніпровського Лівобережжя . Науковий інтерес вченого складали проблеми історії слов’ян Дніпровського Лівобережжя додержавного періоду та часу Київської Русі, їх взаємовідносини з кочовим світом, а також питання етноісторичного розвитку регіону. Основні положення науковця викладені на сторінках близько 200 наукових праць та 5 монографій. Особливістю його наукових робіт було глибоке знання матеріальної культури пам’яток літописних сіверян та давньоруського часу, а також їх сусідів. Головна увага вченого концентрувалася на поселенських та поховальних пам’ятках. Очолювана ним Лівобережна слов'яно-руська експедиція Інституту археології займалась вивченням десятків важливих середньовічних пам’яток України, серед яких Битицьке та Опішнянське городища, Зеленогайсujhький археологічний комплекс, літописні міста Нічан, Путивль, Лубен, Ромен, епонімні пам’ятки волинцевської та роменської культури тощо. Вчений запропонував власну схему еволюції основних складових матеріальної культури слов'ян Дніпровського Лівобережжя від старожитностей VI—VII ст. до роменсько-давньоруських пам'яток ХІ ст. Результатом його досліджень став висновок про єдину «волинцевсько-роменську» чи «сіверянську» культуру Дніпровського Лівобережжя VIII — початку ХІ ст.

Чільне місце в роботах О. В. Сухобокова відводилося також глиняному посуду — найбільш масовому археологічному матеріалу, який використовувався дослідником для створення хронологічної шкали середньовічних культур Лівобережжя . Висновки та розробки вченого, пов’язані з керамічним комплексом пам’яток Дніпровського Лівобережжя, визначили напрямки та перспективи подальших досліджень середньовічного гончарства слов’ян та їх сусідів, особливо літописних сіверян.


Сторінка 1 з 28

Пошук

Контакти

Матеріали на сайт надсилайте на адресу: support@vgosau.kiev.ua
Ми в соцмережах

Інтернет-ресурси

Аматор
Російський громадський рух на захист археологічної спадщини.

Русский Фонд Содействия Образованию и Науке
На сайті вміщено велику кількість інформації про нові книжки гуманітарного профілю.

Волинські старожитності
Сайт дочірнього підприємства «Охоронної археологічної служби України» ІА НАН України.

National Archaeological Record of Romania (RAN)
Великий архів румунської археологічної та історичної літератури.

Ви знаходитесь тут: Головна