У 2010 році на цілком шановному каналі «Культура» Російського телебачення вийшов науково-популярний фільм під назвою «Іскателі». Основна проблема, поставлена авторами, торкається наших знань і уявлень про зниклий народ, що проживав у Криму за ранньої залізної доби, відомий за античними писемними джерелами як «таври».
Автори фільму залучили, як ми бачимо на його початку, до висвітлення поставленої проблеми цілий ряд дослідників-археологів, без врахування думки яких такий жанр як науково-популярне кіно перетворюється у епічно-фантасмагоричні оповідки, або просто байки.
Однак відмітимо, що головною умовою будь-якого завдання, пов’язаного з науковими дослідженнями, чи то створення наукової роботи або ж адоптація її до широкого кола читачів (у чому і полягає основне завдання науково-популярних робіт) це вірно окреслене коло джерел, слідування основним методичним підходам під час їх аналізу і, відповідно, коректно поставлене питання, на яке і має відповісти така робота.
Нажаль вже на другій хвилині фільму я із сумом констатувала повну відсутність спеціальної освітньої підготовки у авторів фільму. Некоректно сформульоване завдання — пошуки храму Діви / — таврської богині/ на святилищі Гурзуфське Сідло, виглядає як результат байки Крилова «Лебідь, рак та щука». Поясню — чому. Храм Діви, а точніше Партенос або Артеміди Таврополос і його пошуки — окреме завдання, яке не варто пов’язувати з археологічними культурами варварів Криму, а саме, кизил-кобинською, назва якої, між іншим, так і не пролунала у авторському викладі. Не буду пояснювати чому, просто пошлюся на літературу [1]. Висловлена авторами фільму точка зору (вони, тобто автори, цього, звичайно ж, знати не могли) побутувала у Російській науці у першій половині ХІХ століття завдяки декільком строчкам із поезії А. Пушкіна. З того часу наука все-таки дещо просунулась уперед (sic!).
З приводу богині — відсилаю до Івана Івановича Толстого. Почитайте. З приводу таврської — треба розділяти поняття писемне джерело і артефакт — археологічне джерело. Не завжди написане давніми авторами, що жили на берегу Егеїди, відповідає реаліям археологічних пошуків на березі Понта. Панове, почитайте Фукідіда, він громив логографів, до яких відноситься і Геродот, нещадніше за сучасних вчених, аж він був їх сучасником! І трете у байковій трійці — Гурзуфське Сідло. Коли у фільмі приводяться уривки із інтерв’ю з канд. іст. наук Наталею Новіченковою, яка чітко означила нечисельність знахідок предметів кизил-кобинської культури на святилищі, акцент режисера робиться все ж таки на святилище таврів. І режисеру, мабуть, однаково, якому народу воно належить.
Таким чином, у поставленому завданні не міститься нічого, що надає сучасна наука для відповіді на питання про зниклий народ, відомий за античними джерелами як «таври».
А далі наш науково-популярний шедевр перетворюється у типову епічно-фантастичну тисяча двадцяту оповідку у стилі Фоменка. Повідомлення про: Крим, як колиску людських цивілізацій, світову унікальність колекції зброї з Ялтинського музею, про срібні статуетки, як невід’ємний атрибут жертвоприношень, зображення богині Діви на Херсонеській монеті, мабуть також за задумкою унікальному (кожен студент знає, що на більшості херсонеських монет зображена Партенос) коментувати не буду. Особливо вражає знання авторів фільму античних писемних джерел. Окрім геродотових «Історій» таври згадуються у щонайменш десяти авторів. Але навіть Геродота було прочитано неуважно. У IV книзі «Історій» він вказував, що таври заселяють гористу країну від міста Керкінітіда (суч. Євпаторія) до Скелястого (Керченського) півострова [Herod., IV, 99]. А яке чудове трактування Геродота! Схоже на стиль Бонч-Бруєвича. Між іншим, він (Геродот, а не Бонч-Бруєвич) жив у V, а не у ІІІ ст. до н.е. Ще оригінальнішим є свідоцтво Овідія, якщо врахувати, що народ таврів зійшов з історичної арени у середині — кінці IV ст. до н. е.
Що таке транспортна система таврів, для мене особисто лишилося загадкою. Але у повне зачарування я прийшла, коли автори фільму спробували висвітлити релігійні уявлення таврів.
Велику зацікавленість являє спелеологічна частина оповіді: археологічне визначення етнічної належності кістяка і його залізне! Датування — час таврів, — сльози нагортаються від такого новаторського підходу. Аж основні постулати археології проголошують — джерело можливо проаналізувати за умови чіткої фіксації місця знахідки і визначенні часу її побутування і відкладення у шар. Далеко ж ми підемо з такою фіксацією і визначенням. Ні одна з пам’яток кизил-кобинської культури у фільмі не названа правильно, так само помилково вказано їх географічне розташування. Але це дійсно на краще. Не хочеться, аби юрби шукачів кинулися до і так вже пограбованих у давнину могильників у пошуках міфічного золота.
Чимало «нового» я узнала про культуру давнього народу від спелеолога — і про «шаманів», і про «поховальний» чорнолискований посуд, але особливо мене вразила родзинка його оповіді — «про трупик зайця». Шановне панство! Яке ж лихо Вас спіткало, що Ви це, не знаю як назвати, дали у ефір центрального телеканалу!
Лікбез з посуду: у археологічних культурах чорнолискований посуд з’являється ще у неоліті і існує аж до сучасного етнографічного. Посуд, виготовлений спеціально як поховальний супровід дійсно існує, але чорне лискування не є обов’язковим його атрибутом. Чорнолискований — це парадний посуд, що виготовлявся із застосуванням методу відновлювального випалу і попереднього лискування поверхні по ангобу. Попіл тут ні до чого. «Шіманів» і «трупик зайця» я, з вашого дозволу, коментувати не буду. Що стосується поховань у понорах печер — це доволі розповсюджене явище.
Далі, з приводу спільного греко-таврського некрополя у Херсонесі відсилаю до праць В. М.Зубаря і А.В. Буйських [2], які чимало робіт присвятили аналізу поховального звичаю херсонеситів. Від себе можу додати, що скорчені поховання у херсонеському некрополі на Північному березі не містять специфічних кизил-кобинських рис. Ну а пасаж про об’єднання грецьких колоній у Боспорське царство — це вже елементарне незнання шкільної програми, що тільки підкреслює дилетантство творців цього телевізійного шедевра.
І останнє. Задокументований на плівці злочин вінчає усю кіношну епопею. Нехай буде відомо режисерам і продюсерам фільму, що незаконне проведення археологічних досліджень у землі чи під водою без ліцензії — Відкритого листа і дозволу Міністерства культури України на її території карається позбавленням волі від двох до восьми років (карна відповідальність за такі дії, наскільки мені відомо, є і у Російській Федерації). А відзнятий епізод припадає ще і на прибережну, відповідно, прикордонну зону. І тут я ну аж зовсім не розумію, який стосунок до таврів має горло середньовічної амфори?
Те, як переймаються автори музейними колекціями Криму на цьому фоні виглядає якось непереконливо. Археологічні колекції з розкопок пам’яток кизил-кобинської культури у дуже малій кількості зберігаються у Москві і у ще меншій у Києві (три скриньки із розкопок 50-х років минулого століття). Усі інші тисячі знахідок зберігаються як раз у кримських музеях, але повірте мені, золота там нема і бути не може. А фільм «Іскателі» закликає перш за все до пошуків неіснуючого золота у неіснуючому святилищі. Чи подумали його автори, яка кількість пам’яток археології буде знищена грабіжниками після його перегляду?
Все, про що йшлося вище, написано аж ніяк не для того, щоб довести дилетантський рівень представленого фільму. Найчастіше я таким речам уваги не приділяю. Але все-таки хотілося б, щоб журналісти, працюючи у такому непростому жанрі, як науково-популярне кіно, максимум інформації черпали у спеціалістів, які можуть пролити світло на чималу кількість відкриттів, що стали вже повсякденними подіями у науковому середовищі, тому подаються самими вченими спокійно і розсудливо, аніж ганятися за смішними історіями про поховання із трупиками зайців.
Евеліна Кравченко,
канд. іст. наук, наук. співр.
Відділу археології раннього залізного віку
Інституту археології НАН України,
начальник Інкерманської експедиції ІА НАНУ
1 Толстой И.И. Остров Белый и Таврика на Эвксинском Понте. — Пг., 1918. — 164 с.;
Ростовцев М.И. Новая книга о Белом острове и Таврике // ИАК. — Пг., 1918. — Вып. 65. — С. 15—18;
Русяева А.С., Русяева М.В. Верховная богиня античной Таврики. — К.: Шлях, 1999. — 208 с.;
Зубарь В.М., Буйских А.В., Кравченко Э.А., Русяева М.В. Херсонес Таврический в третьей четверти VI — середине I вв. до н. э. — К.: Академпериодика, 2005. — 626 с.;
Кравченко Е.А. Таври у писемних джерелах про Крим і Таврику // Надчорномор’я. Студії з історії та археології (з ІХ ст. до н. е. по ХІХ ст. н. е.). — К.: Інститут історії України НАНУ, 2008. — С. 99—106;
Кравченко Е.А. До історії вивчення тубільного населення Криму доби раннього заліза // Боспорские исследования. — Симферополь; Керчь, 2009. — Вып. 23. — С. 133—154.
2 Зубар В.М. Скорчені поховання із некрополя Херсонеса IV ст. до н. е. // Археологія. — 1995. — № 3. — С. 137—146; Зубарь В.М. Некоторые вопросы истории тавров и Херсонеса в конце ІІ — начале І в. до н. э. // Старожитності степового Причорномор’я і Криму. — Запоріжжя: ЗДУ, 2002. — Вип. 10. — С. 197—211; Зубар В.М. Херсонес і таври: протистояння чи взаємодія? // Археологія. — 2005. — № 1. — С. 16—28; Зубарь В.М. По поводу попытки возрождения одной устаревшей исторической концепции: Херсонес и тавры // ВДИ. — 2007. — № 3. — С. 87—100; Буйських А.В. До питання про надмогильні пам’ятники некрополя Херсонеса Таврійського IV—III ст. до н. е. // Археологія. — 2005. — № 1. — С. 47—58.
