Археологічна спадщина України — важлива частина загальноєвропейського історико-культурного і національного надбання опинилася під загрозою тотального знищення.
Аксіомою є теза, що захист історичної пам’яті народу є однією з підвалин його культурного розвитку. Ця пам’ять закладена в його культурній спадщині, зокрема, пам’ятках археології — єдиному джерелі відтворення давньої історії України та Європи у цілому. Таким є ключове положення Європейської конвенції «Про охорону археологічної спадщини», ратифікованої Україною у 2009 р., а отже обов’язкової для виконання.
Між тим, стан збереження і дослідження археологічної спадщини в Україні є вкрай критичним, навіть катастрофічним, і вимагає негайних дій державних органів влади, Верховної Ради, всієї громади України.
Діяльність «чорних археологів» набула всеукраїнського масштабу. Полями, містами і селами нишпорять тисячі і тисячі людей з металодетекторами, плюндруючи пам’ятки археології, які є, згідно наших законів та Конституції, державною і тільки державною власністю.
За межі України вивозяться цілими партіями награбовані мародерами історичні реліквії. Достатньо сказати, що лише нещодавно відомий колекціонер та олігарх С. Тарута, з дозволу властей, вивіз до США залишки скуплених ним у грабіжників археологічних шедеврів, які демонструвалися у Києво-Печерському національному історико-культурному заповіднику. Тисячі археологічних пам’яток виставляються на продаж на базарах.
Комітет Верховної Ради з питань духовності і культури до цього часу не спромігся розробити відповідне законодавство, яке б поклало край ґвалтуванню історичної спадщини народу.
Цей же комітет не тільки не протидіяв, але, що є ганьбою, підтримав геростратівський закон «Про основи містобудівної діяльності», який повністю ліквідував механізми захисту культурної спадщини в процесі забудови міської і сільської місцевості.
Тепер до мародерів історичних пам’яток з металошукачами, отримали цілковите право прилучитися будівельна індустрія, численні чиновники від культури, які радо, в угоду першим, позбуваються зайвої для них проблеми від археологів, які вимагають проведення археологічних досліджень перед землевідводами з метою їх захисту та вивчення.
Кожного дня на наших очах нищаться технікою, розорюються, забудовуються, передаються у приватну власність десятки археологічних пам’яток, єдиних свідків нашої давньої історії і джерело історичної пам’яті. Ці втрати є безповоротними.
Зараз ми не бачимо в Україні державної структури, яка б могла стати на захист культурної спадщини народу. Ліквідовано гуманітарний блок  у Кабінеті Міністрів.  Профільний комітет Верховної Ради виявився цілком байдужим до питань збереження культурної спадщини.
Ліквідовано Державну службу при Мінкультури України з питань нацкультспадщини. Зведено до мінімуму управління з питань культурної спадщини у Секретаріаті Президента.
Україна опинилася поза межами Європейського пам’яткоохоронного законодавства, не виконуючи взятих на себе зобов’язань згідно Європейської конвенції «Про охорону археологічної спадщини».
У зв’язку з ситуацією, що склалася, Всеукраїнська громадська організація «Спілка археологів України» звертається до міжнародних організацій, які піклуються збереженням археологічної спадщини людства, Верховної Ради України, Уряду України з закликом вжити термінованих заходів для припинення руйнації пам’яток археології України. Ми втрачаємо шанс на збереження історичної пам’яті не лише українців, але й народів всього Європейського континенту.
Необхідно термінове прийняття Верховною Радою поправок до пам’яткоохоронного законодавства, які б нівелювали злочинні статті Закону «Про регулювання містобудівної діяльності», створили дієві перепони безкарній діяльності «чорних археологів» посилили відповідальність місцевих органів влади за нищення культурної спадщини народу, в тому числі, при землевідводах.
Необхідно прирівняти право володіння металодетекторами до правил володіння вогнепальною зброєю.
Вкрай необхідне створення Центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини з підпорядкованими йому на місцях структурами, незалежними від місцевих органів влади та штатом державних інспекторів.
Необхідне залучення до пам’яткоохоронної діяльності і підтримка на державному рівні вчених-археологів, в першу чергу Інституту археології НАН України, — єдину в Україні наукову державну установу, яка на високому професійному рівні досліджує археологічну спадщину.
Ми звертаємося до української громади!
Встаньте на захист нашої історичної спадщини. Пам’ятаємо! Без власної історії ми не є цікавими для цивілізованого світу. Ми перетворюємося на безхатьків на власній землі без власної держави, духовних і культурних надбань минулих поколінь.
Пам’ятаємо! Археологічна спадщина, це наша особиста спадщина. Чиніть перешкоди особам, що ходять з металодетектором по Ваших огородах та подвір’ях. Заявляйте про їх появу державним органам влади на місцях, оскільки вони діють незаконно.
Вимагайте відповідних дозвільних документів від скарбошукачів, що риють ями на давніх городищах, цвинтарях, поселеннях, припиняйте громадою їх роботу. Це мародери.
Організовуйте у містах і селах групи захисників історії рідного краю.
Держава неспроможна сама захистити наші історичні скарби від пограбування. Прилучаймося до їх захисту разом.

Спілка археологів України
11.05.2011

Результат пограбування скіфського елітного кургану Ак-Кая в Криму. Загальний вигляд зруйнованого курганного насипу. Фото Е.А.Кравченко.

Мабуть, багато хто із нас у шкільні роки, коли на дворі був місяць травень, і так не хотілося вчити уроки, чув від батьків наступне: «Хочеш стати людиною — сідай і вчись!» Мимоволі у голові виникала думка — людина, людство, а я що, не людина? І що таке людство? Пам’ятаєте фразу із радянського минулого — «Все прогресивне людство святкує першотравень!» Якщо є прогресивне, значить, існує і регресивне? А це власне хто? Мабуть всякі деграданти чи ще щось таке. І чому, коли прогресивне людство святкує, я маю вчити англійську? Як там у Булгакова: «Ету сову надо раз’яснить».

Отже, Людство. Є таке слово у мовних словниках. Ми його вживаємо дуже часто в наукових дослідженнях, офіційних промовах, на шпальтах газет, у різних ток-шоу, рідше — у повсякденному спілкуванні, по суті і поза нею. Вживаємо часто, замислюємося рідко, а хтось і взагалі про це не думає, — чи то не має часу, чи бажання, чи навичок, а може і інструменту. А от власне, чому людство? Ми ж не кажемо «вовкунство», а — «зграя вовків», тому що вони живуть зграями і тільки таким чином у змозі вижити. Є, правда, сіроманці, але то поодинокі випадки, скоріше виняток із правила. І серед людей є відлюдники, і це також виняток. Щоправда, є «свинство», але це також про людей, а свині — хороші тваринки. Але ж і люди, і вовки, і свині (не плутайте зі свинюками) належать до світу тварин. Проте, ми єдині серед цього розмаїтого світу, хто має такий глобальний щабель соціальної організації — Людство. Чим же ми такі особливі?

От давайте, подумаємо. Людина первісна, яка отримала у біологів визначення homo sapiens, мало чим була відмінною за укладом свого життя від інших людиноподібних істот. І направленість її життя в принципі не різнилася від інших істот і неістот живого світу: поїсти, вижити, народити потомство. Ця направленість і досі зберігається, проте є ще дещо. Ця тваринка homo sapiens, таке собі мавпеня, змінило світ. Може, воно отримало здатність не просто пам’ятати події, а і передавати ту пам’ять своєму потомству? Стоп. Від цього моменту, вже не потомству, а нащадкам, бо є що наслідувати. Від цього моменту починається поховальний звичай, оскільки ця маленька істота починає цінувати своїх предків, може, за те, що вони зробили, а може, просто, що вони були. Так формується пам’ять, і не просто пам’ять однієї особи, а цілих поколінь. Десь там знаходиться відправна точка Людини. Коли надбаних знань і навичок у колективі людей стає так багато, що вони, аби не бути втраченими, починають вимагати систематизації, з’являється писемність, лічба, арифметика, архітектура, вірування оформляються у релігію, а світогляд у філософію. Так починається цивілізація. Це все, ймовірно, і формує Людство. Отже, людину із світу тварин виділяє виняткове сакральне ставлення до предків.

Але сказане зараз є річчю нематеріальною, такою собі сентенцією, яку не можна взяти до рук, покласти на полицю, сховати, щоб не вкрали. Проте така наша особливість пам’ятати «те, що не з нами було» має матеріальну дотичність, бо ми все-таки належимо до тваринного світу. Поруч із сакралізацією предків ми сакралізуємо і речі, які їм належали.

Сучасний грабіжницький хід у скіфському кургані Товста Могила на Дніпропетровщині. Фото С.В.Поліна.

Звідси цінність антикваріату, книг і манускриптів, які пережили століття і тисячоліття, догляд за могилами на кладовищах. Особливу цінність для нас являють події і люди, пам’ять про яких ми не змогли зберегти за різних обставин, бо така наша людська психологія, починаємо цінувати коли втратимо. У цю категорію потрапляють археологічні речі — артефакти, отримані шляхом розкопок того, що лишилося від суспільств і людей, які давно загинули, чи просто померли. Тобто цінним для людства початково є пам’ять про предків і все ними набуте й визнання своїх та їхніх помилок, особливо, коли вже нема перед ким вибачатися, а їхні речі є матеріальним проявом нашої до них шани. Причому, чим давніша річ, тим вона є для нас ціннішою.

І тут починається збій програми. Ми про приватні археологічні колекції і пограбування археологічних пам’яток.
Потрібно сказати, що археологія, як наука, починалася з колекціонування. Колекціонування — це культурний та психологічний феномен. В основі його лежить не просто накопичення улюблених предметів, а також і їх класифікація — метод пізнання речей та явищ. Якщо немає класифікації, то немає колекції. Якщо немає класифікації, тоді немає і науки. Адже будь-яка наука — це зібрання фактів, які поступово впорядковуються, систематизуються. Проте само по собі колекціонування, в тому числі і фактів, не є ще наукою.

Зброю, прикраси, посуд, знаряддя з тих перших колекцій, які знаходилися у відкритих музейних зібраннях, чи приватних колекціях, потрібно було якимось чином розкласти, систематизувати. Така вже є природа людини — пізнавати, аналізувати. На початку ХІХ ст. випрацьовується типологічний метод, науковцями пропонуються різні підходи та методи аналізу щодо здобутого із землі матеріалу, того, до створення якого має відношення людина. В першій половині ХІХ ст. випрацьовувалися і методи ведення розкопок. І виявляється також зовсім не даремно — для того, аби вдосконалити фіксацію предметів старовини, зафіксувати зміст знахідки, її контекст. Адже віддавна філософи, історики, натуралісти, етнографи розуміли, що буття людей, тих, які проживали десятки тисяч років тому, чи тих, які жили кілька століть тому, чи, навіть тих, що живуть зараз, відбивають не тільки речі і будівлі, але і «сліди» цих речей, їх зв’язки.

Отже, колекціонування — це був початковий етап становлення науки археології. Але уявімо, якою була б археологія, і чи могла б вона взагалі стати наукою, якби цей етап затягнувся так надовго — до ХХІ століття? Чи могли би ми, громадяни України, дізнатися про дописемну історію свого Краю? Чи могли би ідентифікувати себе? Навряд чи... Археологічні розкопки швидше нагадували б гонитву за скарбами, а відношення до археологічних артефактів було б таким самим, як і до предметів антикваріату. На жаль, в уявленні деяких громадян нашої держави існує саме така картина. В ХХ столітті, археологічні розкопки овіяні романтикою, оспівані в кінострічках, а речі, знайдені археологами, знаходяться в музеях, і такі привабливі, напевно, коштовні, бо давні, із золота, можливо... І їх може знайти кожен, якщо пощастить, якщо добре шукати... І ще — цю пектораль можна, напевно продати... Тільки обережно... Або назбирати колекцію прикрас, таких, які носили скіфи. Друзям показувати? Для чого? Сумнівна цінність! Речі відірвані від контексту знаходження, відірвані від кола подібних речей, не відомі науковцям і широкому загалу — це речі загублені для історії. Ці сторінки в історії знищені, вони ніколи вже не будуть прочитані. Інформація, захована під шаром ґрунту, глибоко в землі, потребує спеціального «прочитання», фахового. Земля — це книга, яку читає спеціаліст, а для охочого за скарбами це лише джерело поповнення колекції. Як ми можемо пізнати нашу історію просто дивлячись на горщик? Нехай в розумній книжці написали, і намалювали його, і ми дізналися, що він був виготовлений 2 тисячі років тому. А якщо їх, таких горщиків десять, сто, тисячі? І якщо вони знаходилися в житлі, в похованні... Це вже статистика, це масова обробка матеріалу, особливі умови знаходження, і на такі операції не здатні збирачі скарбів.

Різні мотиви рухають людьми, які професійно займаються археологією, і тими людьми, злочинцями за визначенням законів, які тільки користуються археологічними методами в своїй скарбошукацькій діяльності. Науковець-археолог після розкопок публікує матеріали досліджень, тобто публічно подає нову інформацію: для інших науковців, для загалу. Можна взяти книгу і прочитати, можна піти в музей і побачити на власні очі, що ж було викопано. А з книги, врешті решт, будь-хто може дізнатися, що за люди користувалися цими мечами, як вони ховали своїх предків, з ким воювали, і чому... Те, що знайшов скарбошукач або має в колекції «любитель археології», ми навряд чи побачимо. Якщо це не наші «друзі». В останній час в середовищі заможних колекціонерів з’явилася традиція відкривати свої колекції для загального огляду. Виглядає так благородно.
Насправді, для заможних колекціонерів їхня колекція — це лише капіталовкладення та спроба приховати соціальну і психологічну недорозвиненість. Збирати археологічні речі зовсім не означає — цікавитися історією!
У такій ситуації між білими і чорними якось брудненько виглядають деякі науковці, які з піною у рота доводять благородство таких колекціонерів, і не тільки доводять, але і публікують їх колекції із чисельними дифірамбами. Так і хочеться при цьому задати одне єдине питання: скільки? чи how much?

Останнім часом вийшла друком ціла низка каталогів приватних колекцій, у впорядкуванні яких брали участь науковці. Одним із перших такого типу каталогів став «ПлаТар» (ПлаТар. Колекція предметів старовини родин Платонових і Тарут. — К., 2004). У науковій літературі чимало речей із цих каталогів було визначено, як підробки, проте таке визначення post factum для приватного колекціонера має вже опосередковане значення. Для переважної більшості колекціонерів колекційна річ не є пам’яткою історії. Для нього це перш за все дуже вигідне вкладення капіталу, оскільки старожитності, на відміну від валют, акцій підприємств, банківських металів і т. ін., із часом лише дорожчають перш за все ментально, і відповідно, матеріально. І це є аксіомою, обумовленою нашим людським єством, про що ми писали на початку цієї статті. Для набуття вартості такою нелегальною річчю необхідне її наукове визначення — атрибуція. Тому виникає питання, чи можемо ми вважати фахівцями тих науковців, які свідомо вводять у науковий обіг відверті підробки. Те саме можемо сказати про рецензування подібних каталогів.

Однак, дещо з цього приводу маємо сказати і на захист науковців. У наш час, коли археологія повністю позбавлена державного фінансування, пропозиція у впорядкуванні приватної колекції (що не є злочином), за що ще й добре платять, для фахівця світового рівня, який при цьому в Україні отримає зарплатню прибиральниці у супермаркеті, є дуже заманливою пропозицією. І тут відповідальність за ситуацію повністю лежить на державі. Але, коли мова йде про методичні засади і теорію археології, яка ставиться з ніг на голову, у прямому сенсі слова, такий дослідник має відповідати за опубліковані «твори» перед науковою громадськістю. Чимало дослідників зараз попри попередні публікації приватних колекцій зайняли протилежну позицію. Хочеться вірити у щирість цих заяв і розуміння, до чого це може призвести. На цьому тлі надзвичайно цинічним і нахабним виглядає видання чергового каталогу приватної колекції із усіма атрибутами потрапляння речей із пограбувань археологічних пам’яток (засвідчення місця знахідки без відповідних документів), яка ще й зберігається у державному музеї також без відповідних документів (Клочко В.И., Козыменко А.В. Наш недавний бронзовый век. — К.: Генеза, 2011; ISBN-978-966-11-0055-7).

Мова йде про колекцію бронз, яка знаходиться не будь-де, а в музеї Збройних сил України Міністерства оборони України. Як туди потрапила ця колекція і як вона була сформована, мають розбиратися компетентні органи. А от факт співпраці із подібного типу колекціонерами науковців, та ще й знаних, співробітників Інституту археології НАН України, членів Вченої ради і членів Спілки археологів України ми обійти не можемо. Ми можемо припустити, що рецензенти цього каталогу В.Ю. Мурзін і С.Ж. Пустовалов, які також є членами нашої Спілки, були введені в оману авторами, або одним із авторів видання і зрозуміють свою помилку. Проте, казати, що був введений в оману доктор історичних наук В.І. Клочко, який, до речі, захистив докторську дисертацію у Польщі, країні Євросоюзу, чимало працював у Німеччині, де таке неприпустимо, не доводиться. Чітка ідеологія нашої Спілки, що ґрунтується на Кодексі етики археолога, вимагає пояснень від наших членів у такій ситуації. Маємо надію їх отримати перед обговоренням цього питання на правлінні і загальних зборах.
Свідченням суто прагматичної мети формування приватних колекцій є й поспішне вивезення їх за кордон під прикриттям виставок. Не доводиться пояснювати, що ці колекції в Україну не повертаються. Так зникла колекція Платонова і Тарути, залишок якої зараз намагаються лишити в США разом із виставкою Національного заповідника «Києво-Печерська лавра», під прикриттям якої вона була вивезена з України. Фактів із вивезення інших колекцій нема, проте є достатньо аргументів на користь того, що вони вже давно знаходяться поза межами країни. Якщо держава не припинить пограбування пам’яток і не втрутиться у процес формування колекцій старожитностей, ми втратимо все!

Антон Панікарський
Евеліна Кравченко

12.03.2011

Інформація на тему:

Від редакції журналу «Археологія».Археологія, 2006, 4, с. 95—107.
Гершкович Я. П. Хранителі незаконних старожитностей в Україні. Археологія, 2005, 3, с. 91—97.
Gershkovich Ya. P. Keepers of illegal antiquities in Ukraine (translation of the article from Archaeology. 2005, 3).
Гершкович Я. П. Про наукову етику, корупцію й підступи Комінтерну (з приводу збірки “Проблемы охраны и изучения памятников археологии степной зоны Восточной Европы”, Луганск, 2010). Археологія, 2010, с. 120—125.
Клейн Л. С. Кодекс етики археолога як справа честі країни. Археологія, 2009, 1, с. 100—102.

Протягом останніх десятиріч в Україні має місце агресивне втручання у сферу археології приватних колекціонерів давніх речей, які проголошують себе шанувальниками, рятівниками і хранителями старожитностей. Найбільш відомі серед них — С. Платонов та С. Тарута, які є засновниками колекції «Платар», але є й багато інших. Один з напрямків їх «діяльності» полягає у проведенні виставок з гучним назвами. Спочатку вони проводились у нас («Тобі, Україно!»), а згодом і поза межами держави, у Ватикані, Польщі («Україна — світу»), США («Україна: від Трипілля до Київської Русі»), Канаді тощо. З’явився приватний археологічний музей колекціонера О. Поліщука «Давня Арата-Україна», у якому консультантами є одіозні особи, налаштовані на гучний пар своїх псевдонаукових теорій, зокрема через виставкову діяльність (остання з них була організована у Запоріжжі).
Все це було б неможливим без підтримки колишнього Президента, посольств України закордоном та нерозбірливих представників мас-медіа. Всі вони не враховують, що майже всі речі сучасних приватних колекцій археологічних речей походять з чорного ринку старожитностей та грабіжницьких розкопок. Через це по всій території України масово руйнуються кургани, поселення, городища, могильники. Знахідки вихоплюються зі свого контексту і значною мірою втрачають наукову цінність.
Всеукраїнська громадська організація «Спілка археологів України» вважає за необхідне звернути увагу на неприпустимість будь якого подальшого заохочування приватних колекціонерів, зважаючи на те, що їхня діяльність суперечить Закону України «Про охорону культурної спадщини» від 25.10.2001 р., Закону України «Про охорону археологічної спадщини» від 18.3.2004 р. № 1626-IV, Кодексу Етики для музеїв (параграф 4.5) Міжнародної ради музеїв (ICOM), Кодексу практики (параграфи l.6—1.8) Європейського товариства археологів (EAA), Кодексу етики професійних археологів, який був прийнятий в Інституті археології НАН України 9.11.09.2006 р., Європейській конвенції охорони археологічних пам’яток (переглянутої) від 16.01.1992 р., ратифікованою Верховною радою України 10.12.2003 р.
Загроза, що наочно постала перед археологічною спадщиною держави через грабіжників (чорних археологів), дилерів та приватних колекціонерів, які об’єктивно складають один механізм руйнації археологічних пам’яток, може бути знята лише за підтримки влади. Її представники мусять, нарешті, усвідомити трагізм сучасної ситуації та прислухатися до висновків професіоналів.

Правління Спілки
9.02.2011

Шановні колеги!

Спілка археологів України започатковує публікацію монографій наших членів, які видаються за матеріалами нещодавно захищених кандидатських дисертацій. У першу чергу ми плануємо видання робіт молодих вчених, які тільки починають свій науковий шлях. Першою до опублікування було отримано монографію Т.М. Шевченко «Релігійний світогляд населення античного Херсонеса». Запорошуємо усіх, хто має підготовлені до видання роботи, подавати заявки на їх публікацію. Фінансування здійснюватиметься у порядку надходження робіт та за наявністю коштів. Ми маємо надію зробити видання таких монографій доброю традицією нашої Спілки.
Заявки на ім’я голови правління із зазначенням назви і обсягу роботи, а також саму роботу, що на той час вже має бути рекомендованою вченою радою, можна подавати голові або секретарю Спілки для розгляду на засіданні Правління. У разі ухвалення позитивного рішення автор має надати готовий оригінал-макет видання і, за бажанням, договір із типографією, в якій буде друкуватися робота.
Фінансування здійснюється за умови безкоштовного розповсюдження видання від імені САУ (ці видання не можуть продаватися) і обов’язкового посилання у книзі на джерело фінансування.

Правління
27.12.2011