Шановні друзі та колеги!

17 грудня 2019 року відбудуться Загальні збори ВГО «Спілка археологів України». До участі запрошуємо усіх членів ВГО «Спілка археологів України». Бажана присутність хоча б одного представника від кожного з регіональних осередків.

На порядку денному:
1. Робота ВГО «Спілка археологів України» у 2019 р. та подальша розбудова САУ як авторитетної громадської організації.
2. Різне.

Збори відбудуться у залі засідань на 10 поверсі Інституту археології НАН України за адресою
м. Київ, проспект Героїв Сталінграда 12, одразу після засідання Польового комітету, близько 12.00.

Ханенківські антики. Історія архівної теки
Музей Ханенків запрошує на виставку

Виставковий проект є результатом дослідження унікальної збірки з 37 акварельних замальовок антиків з колекції Богдана та Варвари Ханенків. Тека з акварелями, перевезена до Києва з петербурзької квартири Ханенків, імовірно, до 1919 року та зберігалася в музеї. Певний час кольорові замальовки, імовірно, використовували як наочний матеріал. Збереженням акварелей у 1960-ті роках, вочевидь, слід завдячувати Фані Штітельман (1913 / 1914 — 1992) — дослідниці античних пам‘яток, яка на той час працювала в музеї та взяла малюнки на облік до фототеки відділу античного мистецтва. Вона також зберегла найбільш старовинну теку ханенківського часу, що сама по собі є документом доби. Однак після звільнення Фані Штітельман у 1971 році тека з акварелями потрапила до бібліотеки музею та на кілька десятиліть випала з уваги музейників. Її віднайшли під час систематизації бібліотечного фонду у 2015 році. Автором замальовок є відомий художник та музейний фахівець Мстислав Борисович Фармаковський (1873—1946) — брат відомого археолога Бориса Фармаковського. Більшість малюнків містять його підпис, окремі — монограму. Відшукати роботи М. Фармаковського в інших українських установах наразі не пощастило, пошук триває. На виставці представлені 37 акварелей роботи Мстислава Фармаковського із зображеннями антиків з колекції Богдана та Варвари Ханенків, а також автентичні та псевдоантичні предмети із зображених на рисунках, що збереглися у фондах музею до сьогодні.

У співпраці з САУ в рамках виставки планується проведення круглого столу з робочою назвою «Археологічні колекції в музеях: проблеми формування, збереження та фахової етики».

Кураторка виставки — Катерина Чуєва

Відкриття: 27 листопада, 17:00

Вхід на відкриття вільний

Виставка триватиме до 22 грудня 2019 р.

Вартість квитків: 40 грн для дорослих, 20 грн для студентів, 10 грн для школярів та пенсіонерів.

12 листопада 2019 року минає два роки, як відійшла у Вічність відомий український археолог і громадський діяч Лариса Крушельницька. Невимовний сум огортає серце, коли доводиться писати про близьких людей, які нещодавно відійшли у Вічність. Стократ це болючіше, коли пробуєш писати про найближчих і найрідніших, бо це відповідальність перед пам’яттю про них.

Усі, кому довелося спілкувався з Ларисою Крушельницькою в один голос відзначають, що такої приємної, милої, розумної і елегантної жінки їм рідко траплялось бачити. Це й не дивно, адже Лариса Крушельницька — це як зріз епохи, про яку навіть наше, вже немолоде, покоління знає в основному з підручників. Її біографія — це сув’язь видатних особистостей з не менш значущими історичними подіями, які змінювали долю світу. Як сказали б у Середньовіччі — під такою вже зіркою народилося це дитя.

Не переповідаючи біографії Лариси Крушельницької, все ж зазначу, що місто Стрий і було тим місцем під сонцем, де маленька Лариса в перші дні почала пізнавати світ. Однак, дитинство, проведене у Львові та все те, що було з ним пов’язане у 1930-х роках, запам’яталось напрочуд живо. А про те, що події тих років й далі нуртують і «не відпускають» Ларису Іванівну й досі, свідчать резонансні вже на сьогодні «Спогади Галичанки. Рубали ліс…».

Взагалі, Лариса Крушельницька, як написала Наталя Дмитренко — просто раритет для України ХХІ століття. Нащадок аристократичних родів сімей Крушельницьких і Левицьких не могла і не може бути інакшою, аніж такою, якою ми її знаємо. Вона є взірцем того, що значило мати виховання в добропорядній українській родині передвоєнного часу. Адже формування малої Лариси проходило у домі, де загальноприйнятим було, що дівчинка грає на фортепіано, а хлопчик вже марить себе у військових строях. Тоді обід подавали точно у наперед визначеній годині за вишукано сервірованим столом (за яким обов’язковою була присутність кожного з членів сім’ї), мали віденську освіту, декламували не лише своїх поетів, влаштовували домашні театри, а за вечірнім столом дозволяли собі різні «вільнодумства».

І от, саме з такого середовища, в якому культивувався дух охайності в думках і вчинках, польська дефензива своєю цензурою і переслідуванням буквально витіснила родину Крушельницьких до Харкова, де вони наївно планували розбудовувати Україну, нехай і під червоними прапорами. Розстріли в Харкові, Києві, заслання в Сандармох, знову розстріли… Зі всієї родини, яка виїхали тоді 1934 року зі Львова, Господь уберіг лише маленьку Ларису. І, якби не заступництво Пешкової (дружини Максима Горького), яка спільно з дружиною Пілсудського через міжнародну організацію Червоного Хреста потайки переправили Ларису через кордон, то історія зі свідомим і планомірним знищенням родини Крушельницьких могла б мати інше, і далеко не мажорне, продовження.

У 1943 році, тобто в п’ятнадцятилітньому віці — нове випробування на міцність для Лариси: виїзд з мамою з окупованого Львова до Відня, а потім — до Штутгарту, де юнка влаштувалася (як студент-гість) на навчання театрального мистецтва в художню Академію. Однак, звільнена звідти німецькою адміністрацією за те, що була українкою, почала працювати на алюмінієвому заводі в м. Зінген, а під час авіанальотів союзницької авіації, гасила запалювальні бомби на дахах цехів заводу. Здавалось би, страшні поневіряння, які випали на долю молодої Лариси мали закінчитися наприкінці 1945 року, коли вона з мамою повернулися до Львова, однак синьопогонники з органів радянської держбезпеки, мали щодо цього власні міркування і переслідування (хоч не такі явні і болісні) продовжувалися.

Однак, навіть в тих скрутних умовах повоєнного і почервонілого Львова треба було якось жити і Лариса спершу влаштувалась художником-реставратором до Музею українського мистецтва, звідки через два роки, за підтримки визначного західноукраїнського кінооператора і фотомитця Юліана Дороша (який свого часу фільмував розкопки Ярослава Пастернака в княжому Галичі), перейшла працювати на ту саму посаду у щойно створений Львівський філіал Академії наук УРСР у відділ археології, що був розташований в сьогоднішньому палаці Потоцьких на вул. Коперника. Відтоді і на довгі півстоліття (!) Лариса поринула у, образно кажучи, «тіні забутих предків», вишукуючи то в горах, то на Дністрових кручах, то на піскових дюнах Яворівщини розорані сліди тих давніх епох.

Щороку експедиції, враження від яких двояке: з одного боку — пренудна бухгалтерія з коштами на розкопки і зі всілякими фінансовими «викрутасами» головної бухгалтерки Інституту; з іншого — пречудна природа на виїзді і такі ж милі і збідовані усілякими негараздами таки наші селяни, які залюбки, і майже задарма, йшли помагати розкопувати давні селища і городища. Гадаю, власне під час експедицій, скажімо, біля с. Непоротове Сокирянського району Чернівецької області і почали зринати в тепер вже Лариси Іванівни різні образи і задумки до написання якихось нарисів про життя в ті далекі епохи, предмети з яких довелось викопувати.

Непоротове — то окрема сторінка в житті Лариси Крушельницької, адже сім років поспіль виїздити у вантажній машині зі студентами у, здавалось би, Богом призабуту далечінь і рятувати в зоні затоплення Могилів-Подільської ГЕС те, що мало назавжди зникнути під водою. Розпач від того, що такі чудові подільські села (сотні сіл!) вздовж Дністра мають «піти під воду» і неможливо тому зарадити, а з іншого боку — почала відкриватись надзвичайно оригінальна (ще передскіфського часу) культура, про яку, до розкопок Лариси Крушельницької, ніхто на Середньому Придністров’ї і не підозрював (Згодом, дослідниця викладе свої думки з цього приводу у монографії «Чорноліська культура Середнього Придністров’я» Львів, 1998), в якій вперше майже повністю опубліковані матеріали з 12 розкопів і траншей з площі понад 7000 м. кв., а це житлові і господарські споруди, кам’яні жертовники, поховання в ямах і підкурганні, дивовижної краси керамічний посуд з врізним і затертим білою пастою орнаментом, прикраси, зброя, виробничі комплекси і майстерні… Усього і не перелічиш. Власні археологічні монографії були і до, і після виходу її «Чорноліської культури». Одна з останніх — «Золоті Михалківські скарби та їх доля» (Львів, 2012, у співавторстві), яка вже зараз викликала поважний міжнародний резонанс, оскільки вперше в ній публікуються копії документів, які свідчать про настирне намагання польської спільноти Львова у міжвоєнний час…продати Михалківські скарби для залагодження своїх власних, далеких від науки, проблем.

Але, крім того, що Лариса Крушельницька була висококласним фахівцем у своїй галузі, то, вже від якогось часу, світ був подивований ще однією гранню її таланту — як публіциста і мемуариста. А почалось, наскільки можу судити, з того, що 1991 року Ларису Іванівну призначили директором чи не найбільшої у світі книгозбірень україністики — Національної бібліотеки ім. Василя Стефаника (до речі, своїм національним статусом ця високоповажна наукова інституція теж завдячує «пробивній» здатності Лариси Іванівни). І от, полишивши посаду «провідного» в Інституті суспільних наук АН України і перейшовши працювати директором такої унікальної книгозбірні, Лариса Крушельницька відразу відчула спроби з-за Сяну спробувати на міцність її переконання і ділові навички.

У ті вже далекі 90-ті роки певні кола наївно вишукували і по Львову, і по Україні загалом, різноманітних урядників та специфічного складу «науковців», які б допомогли позбавити молоду українську державу раритетної збірки Осолінських. Отут Лариса Крушельницька у всій своїй красі і повноті проявила свій характер, причому часто — на міжнародному рівні, в кабінетах Кабміну і Президії НАН України, у відстоюванні цілісності і непорушності бібліотечних фондів наукової бібліотеки ім. Василя Стефаника.

...Іще донедавна — якихось два роки тому — маючи більше часу на написання задуманого, Лариса Крушельницька залишалась почесним директором наукової бібліотеки ім. Василя Стефаника, керувала проектами, рецензувала, одним словом чим могла, тим допомагала як досвідченим, так і молодим дослідникам. Від імені держави попередня влада неодноразово визнавала заслуги Лариси Крушельницької, нагородивши її орденами княгині Ольги ІІІ (2005 р.) і ІІ (2011 р.) ступенів. І, все ж таки, у ставленні офіціозу до того солідного доробку ювілярки, яким вона день-у-день примножувала славу України — і на археологічній, і на бібліотечній ниві — не покидає відчуття того, що за життя Ларису Крушельницьку той офіціоз, мабуть таки, недооцінював.

А приходять подібні думки до кожного, хто знає, що, по-перше, таких неординарних під кожним поглядом, особистостей як Лариса Крушельницька, які стільки пережили і стільки знали в Україні і в світі залишались одиниці. І це треба було вміти цінити. По-друге, і, для теперішньої влади це мало б бути головним: два (!) діди Лариси Крушельницької починали будувати Українську державу на самих її початках: педагог, редактор і прозаїк Антон Крушельницький — будучи міністром освіти УНР, а суддя і посол до австрійського парламенту і Галицького сейму Лев Левицький — розбудовував новостворену державу, будучи членом Загальної Української Ради та Національної Ради ЗУНР.

Зараз, коли минає два роки з дня відходу у Вічність св. п. Лариси Крушельницької, слід обдумати, як нам всім гідно пошанувати пам’ять про нашу Ларису Крушельницьку. В ці сумні листопадові дні найважливішим для її душі будуть наші молитви і тихі спогади про щасливі хвилини спілкування з нею... Хай з Богом спочиває! Вічна їй пам’ять!

Микола Бандрівський,
археолог, доктор історичних наук

Читайте більше тут:

Бандрівський, М. 2003—2019. Крушельницька Лариса Іванівна. В: Дзюба, І. М. (ред.). Енциклопедія сучасної України: у 30 т. Київ.
Бандрівський, М. 1998. Лариса Крушельницька: 50 років в українській археології. Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині, 7: Постаті української археології, с. 103-107.
Бандрівський, М. 2008. Лариса Крушельницька: життя віддане науці. Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині, 12, с. 11-15.

У жовтні 2019 р. виповнилося 100 років від дня народження Дмитра Яковича Телегіна — видатного українського вченого, одного з патріархів вітчизняної археології, доктора історичних наук, професора, лауреата Державної премії України, премій ім. В. Хвойки та «Золотий скіф».

Дмитро Якович народився 26 жовтня 1919 року у селянській родині в с. Плісове Зміївського району Харківської області. Під час колективізації та Голодомору родина, у якій було дев’ятеро дітей, була змушена переїхати на Донбас до м. Костянтинівка, де Дмитро отримав шкільну освіту. У 1936—39 рр. він закінчив вчительські курси і педшколу на Донеччині й почав вчителювати, а у 1941 р. отримав освіту на історичному факультеті Слов’янського педінституту. Війну Д. Я. Телегін пройшов солдатом Радянської армії, закінчив її на передовій у Східній Пруссії, був відзначений бойовими нагородами. Після демобілізації у 1946 р. Дмитро Якович вступив до історичного факультету Чернівецького державного університету, захопився археологією і захистив дипломну роботу «Трипільське поселення Шипинці».

У 1949 р. Д. Я. Телегін вступив до аспірантури Інституту археології (наказ про зарахування підписав тодішній президент АН УРСР академік О. В. Палладін), а у квітні 1953 р. захистив кандидатську дисертацію на тему «Неолітичні пам’ятки на Середньому Дінці» (керівник акад. П. П. Єфименко). Після захисту докторської дисертації (1967 р.) побачила світ монографія Д. Я. Телегіна «Дніпро-донецька культура» — перше монографічне узагальнення неолітичних пам’яток Подніпров’я. Виділена вченим дніпро-донецька культура стала з того часу хрестоматійною, а виявлений перехід від привласнюючої до відтворювальної економіки на теренах України, єдність поховального обряду, типів кераміки, домобудівництва, ретельність проведених Дмитром Яковичем дослідницьких процедур дозволили йому пізніше пов’язувати населення цієї культури з ранніми індоєвропейцями.

Від 1969 р. Дмитро Якович впродовж двох десятиліть очолював відділ археології кам’яного віку ІА, виявив неабиякий організаторський талант у зосередженні зусиль співробітників на вирішення фундаментальних проблем первісної історії України. У 1973 році вийшла друком монографія Д. Я. Телегіна «Середньостогівська культура епохи міді», в якій вперше висвітлено епоху раннього металу на теренах України. Надалі він сфокусував свої дослідження на добі мезоліту. У 1982 і 1985 роках вийшли друком монографії Д. Я. Телегіна «Мезолітичні пам’ятки України» (1982) і «Памятники эпохи мезолита на территории Украинской ССР» (1985), які узагальнили та систематизували матеріали всіх відомих на той час мезолітичних пам’яток України.

Монографічне оформлення отримали матеріали розкопок на Дереївці (1986), неолітичні могильники маріупольського типу (1987, 1991), поселення дніпро-донецької етнокультурної спільноти епохи неоліту (1998, у співавторстві з О. М. Титовою), новоданилівська та середньостогівська культури (2001, у співавторстві з А. Л. Нечитайло, І. Д. Потєхіною і Ю. В. Панченком), Ігренське поселення на Подніпров’ї та питання житлобудування в мезоліті (2002). Дмитру Яковичу не вдалося підготувати монографію в галузі індоєвропеістики, проте низка його статей у журналах «Археологія», «Вопросы языкознания» та ін. дев’яностих років ХХ ст. містить обґрунтування оригінальної версії походження слов’ян.

Важко назвати якийсь із нових напрямів археологічних досліджень другої половини XX ст., який би залишився поза увагою Дмитра Яковича. У його доробку конкретно-наукові розвідки від палеоліту до пізнього середньовіччя, вивчення поховальних традицій за доби мезоліту-бронзи, застосування статистичних методів в археології й комп’ютеризація обліку археологічних пам’яток, виділення археологічних культур та етнолінгвістичні дослідження, охорона пам’яток, індоєвропеїстика та козаччина.

Д. Я. Телегін був палким ініціатором залучення природничих наук до археологічних досліджень, підкреслюючи значення палеоантропології, палеоботаніки та палеозоології і систематично використовував їх дані у своїх роботах. Із середини 50-х років ХХ ст., обстоюючи необхідність відновлення антропологічних досліджень в Україні, він був одним із ініціаторів створення фахового антропологічного центру. Із 70-х рр. чільне місце в доробку Д. Я. Телегіна зайняло радіокарбонне датування, яке він здійснював у співробітництві з лабораторіями Німеччини, Великої Британії, США, України і Росії. У результаті уточнено хронологію численних культур від неоліту до доби бронзи.

Невичерпна енергія дослідника знаходила вихід у найрізноманітніших галузях діяльності. Довгий час Д. Я. Телегін очолював Польовий комітет Інституту археології. Він був ініціатором створення багатьох наукових видань: журналів «Археологія», «Краткие сообщения Института археологии», щорічників «Праці центру пам’яткознавства» та «Лаврський альманах», редактором першого тому «Археології Української РСР» (1971 та 1985 рр.). За це видання Дмитро Якович був відзначений Державною премією України.

З особливою любов’ю Д. Я. Телегін ставився до козацьких пам’яток. Наприкінці 80-х років він розпочав дослідження на всіх Січах, а у 1991 році заснував науково-дослідне підприємство «Часи козацькі — Січі Запорозькі», яке очолював упродовж майже двадцяти років. Козацький напрям у творчості Д. Я. Телегіна реалізувався в популярній книзі «Часи козацькі — Січі Запорозькі» та у навчальному посібнику «Археологія доби українського козацтва (XVI—XVIII ст.)», написаному у співавторстві з І. К. Свєшніковим та І. С. Винокуром.

Видатним є внесок Дмитра Яковича в охорону та збереження археологічної спадщини України. Він стояв біля витоків створення Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, тривалий час очолював секцію пам’яток археології. Завдяки його наполегливим зусиллям було розроблено, виготовлено та встановлено спеціальні охоронні знаки (так звані «Телегінські стели») на визначних пам’ятках археології. І сьогодні, їдучи степом, можна побачити їх на верхівках курганів, на території городищ та поселень, у інших визначних місцях.

Навчати, допомагати молодим колегам було душевною потребою Дмитра Яковича. У 60-ті роки він започаткував археологічний учнівський гурток при Інституті археології, в якому викладали провідні учені Інституту. Багато кандидатів та докторів наук з теплотою згадують ці заняття, які мали вирішальний вплив на вибір ними майбутньої професії. Згодом Д. Я. Телегін організував курси підвищення кваліфікації музейних працівників та краєзнавців, через які пройшли сотні співробітників музеїв та аматорів. У 90-ті роки Д. Я. Телегін на базі Центру пам’яткознавства НАН України започаткував Індоєвропейський семінар, на якому виступали провідні українські історики, археологи, лінгвісти, робив цікаві доповіді і сам Дмитро Якович. Викладацький талант Д. Я. Телегіна реалізований у курсах лекцій із археології, які він читав у провідних ВИШах Києва понад 20 років.

Неможливо переоцінити внесок Д. Я. Телегіна у ствердження міжнародного авторитету української археології. Десятиліттями він активно листувався з колегами з країн Європи та Північної Америки, виступав на міжнародних конференціях, його наукові праці виходили друком у Великій Британії, Італії, Німеччині, Польщі, Росії, США, Франції, Чехії та інших країнах. Значний резонанс у наукових колах мали видані в Оксфорді монографії Д. Я. Телегіна «Dereivka. A Settlement and Cemetery of Copper Age Horse Keepers on the Middle Dnieper» (1986), «Neoloithic Cemeteries and Populations in the Dnieper Basine» (1987, співавт. І. Потєхіна), а також книга «The Anthropomorphic Stelae of the Ukraine: the Early Iconography of the Indo-Europeans» (Вашингтон, 1994, співавт. Дж. Меллорі). Зарубіжні дослідники, серед яких Девід Ентоні (США), Джеймс Меллорі та Малкольм Ліллі (Велика Британія), вважають Дмитра Яковича своїм вчителем у вивченні проблем археології Східної Європи.

Понад півстоліття Д. Я. Телегін віддав українській історичній науці. Його науковий спадок нараховує близько 500 друкованих праць (у тому числі 15 монографій, підручників, довідників, брошур), а їх автор і тепер залишається одним із найцитованіших археологів України. Неосяжність піднятих ним питань, розробки численних проблем, розкопані, знайдені та врятовані ним пам’ятки ще довгий час будуть предметом досліджень його учнів і колег. Роботи Д. Я Телегіна хвилюватимуть науковців своїм оригінальним підходом, висновками, прозорливістю його передбачень і вказуватимуть напрями їх досліджень. Ім’я Д. Я. Телегіна назавжди залишиться в історіографії української археології.