Давньоруські князівські печатки опинились в колі інтересів істориків ще з кінця ХІХ ст., коли їх зростаюча кількість надала можливість зробити перші спроби узагальнень. З цього часу атрибуція та класифікація печаток почали відігравати роль цінного історичного джерела. Інші назви печаток – булли, молівдовули, привісні печатки. Використовувались вони для закріплення важливих документів чи грамот, які часто відсилались на віддалені території. Зображення на буллі сприяли ідентифікації власника, а неможливість прочитання документу до зірвання печатки гарантувало конфіденційність.
Важливими знахідками з Шацького городища є три вислі печатки, опис яких проведений в хронологічній послідовності їх появи.
Перша печатка на лицевій стороні має погрудне зображення святого Андрія, на звороті напис «WT АНДРЕЯ». Стилістично вона близька до печаток Ратібора, що може бути свідченням їх синхронності. Можна припустити, що вона належала комусь з княжих намісників рубежу ХІ—ХІІ століть.
Варто відзначити, що боярин Ратібор був довіреною особою князя Всеволода Андрія Ярославовича, який задля контролю віддалених князівств призначає боярина удільним князем (1079—1081 рр.). Після смерті Всеволода Ратібор вірно служить його сину — Володимиру Мономаху. Що стосується намісника Всеволода Ярославовича з іменем Андрій, то варто зазначити, що в літописах така постать ні разу не згадується. Хто ж є власником неідентифікованої печатки? Можливо, сам князь, хресне ім’я якого Андрій? Ця загадка є досі актуальна для сучасних сфрагістів.
На лицевій стороні другої печатки зображено погруддя архангела Михаїла, а на звороті — напис в три рядки «ДЪНЪСЛОВО». Ця печатка належить полоцькому, новгородському, турівському, а пізніше і великому київському князю Святополку Михайлу Ізяславовичу (1050—1113). Такий тип печатки використовувався після Любецького з’їзду князів 1094 року в місті Любечі, метою якого було домовитися про припинення міжусобиць і об’єднання для боротьби проти половців, які плюндрували руські землі. Учасниками Любецького з’їзду були великий князь київський — Святополк Ізяславович, переяславський — на той час князь Володимир Мономах, смоленський князь Давид Ігорович, теребовльський князь Василько Ростиславович. На з’їзді князі домовились про припинення міжусобних війн і проголосили засаду вотчинності, на підставі якої кожний князь мав володіти тими землями, що ними володів його батько, і зобов’язувався не зазіхати на володіння інших князів. Таким чином напис «ДЪНЪСЛОВО» використовувався на печатках всіх князів — учасників з’їзду, як нагадування про домовленості.
Третя, знайдена в Шацьку печатка, на лицевій стороні має зображення святого Василя, написи по боках: ВАСИ ЛНА, зворотна сторона: напис старослов’янською мовою «ГОСПОДИ ПОМОЗИ РАБУ СВОЕМУ ВАСИЛИЮ». Це найбільш поширений різновид печаток князя Володимира Всеволодовича Мономаха. Всього офіційно зареєстровано близько сотні таких печаток, виявлених на всій території колишньої Русі. Використовувались вони з 1113 по 1125 рік, тобто в період князювання Мономаха в київському князівстві.
Доцільно буде зауважити, що в 1149 році син Мономаха Юрій І Довгорукий посів київський престол, але він не був любленим серед киян; під час пиру у київського боярина Петрила його 15 травня 1157 року отруїли. Після його смерті повсталі кияни ліквідували встановлену ним владу, «суздальців – бояр і дружину — побивали по містах і селах». Також було розтягнуто його майно «Красний двір», інший двір, за Дніпром, — «Рай», двір сина Василька в місті (цитата з літопису).
Саме в такому не дуже позитивному контексті маємо першу згадку про місто Рай. Тому 15 травня — чим не дата для святкування дня Шацька? Через незнання місцева громада вже кілька разів «призначала» дату святкування дня Шацька то на Онуфрія, то ще на якийсь вигаданий день, в один з яких ми і святкували своє шестисотріччя у 2010 році.
Саме з давньоруського історичного пласту сягає коренями наш сучасний герб Шацька — розквітлий тризуб. Сини Ярослава Мудрого — вищезгадані Всеволод та Ізяслав — одними з перших використали його в своїй офіційній геральдиці. Пишалися вони своїми синами Володимиром Мономахом і Святополком Ізяславовичем, печатки яких знайдені в Шацьку, та внуком Юрієм Довгоруким, за часів правління якого вперше в літописах згадується місто Рай.
Городище такого рівня обов’язково мало свою церкву. За здогадками знаходилась вона на території сучасного КП «Будинкоуправління», де, за попередніми археологічними даними, є велика кількість поховань. Традиція утворення цвинтаря довкола церкви характерна для середньовіччя, а особливо поважних людей ховали в самому храмі. На жаль, на сьогоднішній день територія пам’ятки майже не досліджена, не встановлені навіть її чіткі межі. Причина банальна — відсутність фінансування. Поки що ці землі використовуються для складування землі з будівництва каналізації чи навіть для будівництва насосної станції. Нічим не краща ситуація з використанням земель і самого городища, хтось «відщипнув» собі його край «законним» паєм, хтось хоче отримати його частину як присадибний город, а найбільш «мудрі» будують будинок в охоронній зоні городища, землі якої є зовсім недосліджені. Але яка охоронна зона, яке городище? Охоронний договір цієї пам’ятки закінчився ще влітку 2014 року. І дарма, що в районі є відділ культури і посадовець, який опікується питанням охорони пам’яток, зробити це досі нікому. Здавалося мала б допомогти селищна рада, на фінансування культури якою в 2014 році було виділено 20 тисяч гривень. На жаль, освоєно лише 900 грн., за відсутності будь-яких проблем в сфері культури. Схоже на те, що ні чим не кращий буде і 2015 рік.
Підсумовуючи сказане, маємо беззаперечні докази того, що в ХІ—ХІІ ст. київські князі приділяли особливу увагу шацькому городищу — місту Рай, що є свідченням високого розвитку населеного пункту в цей період. Можна сміливо говорити і про його високий політико-економічний статус. А чого варті такі особистості, як Святополк Ізяславович – будівничий Михайлівського Золотоверхого Собору в Києві, а про реформатора, мислителя, мудрого правителя Володимира Мономаха взагалі знає кожен школяр. Повчитися дипломатії і веденню справ у наших предків варто і більшості наших сучасних лідерів. Любецький з’їзд як приклад об’єднання і примирення найвпливовіших давньоруських лідерів заради перемоги зовнішнього ворога – половців. На чолі війська завжди стояли князі, які особисто брали участь у битвах. Прикладом для наслідування були вони і в духовному плані. Слугувати еталоном моралі і культури було правилом для еліти — інші не приживались. Недостойних керівників швидко виганяли та навіть вбивали. Великий князь — завжди людина віруюча, будує церкви, традиційно жертвує на них свою десятину, поважає релігійних діячів, має в своїй бібліотеці багато книг теологічної тематики, знає кілька мов – явний ерудит і поліглот. Недаремно ж описані печатки носять назву молівдовул, тобто ті, за які моляться і містять в собі Боже благословення.
До речі, варто зауважити, що відома велика кількість печаток, які належали єпископам, дружинам князя, бояринам, людям з оточення князя. Тобто і жінки, і тогочасні діячі брали участь у формуванні і зміцненні держави, кожен робив свій вагомий вклад. Таким чином, напрошується питання, яка ж демократія була більш прогресивною: давньоруська постязичницька монархічна чи сучасна пострадянська українська?
Сергій Демедюк
