Випуск 16. Гетьманські гармати в полоні російських музеїв
За століття колоніальної залежності українських земель від Москви, росіяни вивезли до метрополії безліч історико-культурних цінностей. Якщо поява археологічних знахідок у російських музеях зумовлена курганною лихоманкою та пошуком золотих скарбів, то речі мистецької цінності, здебільшого, росіяни привласнили наприкінці гетьманування Івана Мазепи (початок 18 ст.) через планомірний варварський грабунок українських міст.
Випуск 15. Скарб монет ХІ—ХІІІ ст. із Хотина
У 1889 році на території м. Хотин (тоді повітовий центр Бессарабської губернії) під час обробітку орендованої землі міщанин Архип Озарчук знайшов великий скарб срібних монет. За посередництва Російської імператорської академії наук і бессарабського віце-губернатора скарб передали до Ермітажу, де помилково назвали «Аккерманським». Хранитель Мюнцкабінету імперського музею відразу оцінив рідкісну знахідку як перший відомий йому скарб брактеатів. Від ХІХ ст. звичною практикою для Ермітажу був продаж музейних предметів, зокрема й вилучених з регіонів знахідок, за кордон. Тож екземпляри монет кращої збереженості з Хотинського скарбу росіяни продали німцям — в зібрання Берлінського мюнцкабінету та Нижньосаксонського крайового музею в Ганновері.
Загалом до складу скарбу входило від 1000 до 1600 монет. Понад 900 цілих і фрагментованих екземплярів і зараз знаходяться у зібранні Ермітажу.
Попри офіційні звернення до керівництва Ермітажу, росіяни систематично відмовляли українським науковцям бодай ознайомитися з цією колекцією середньовічних монет із Хотина.
Випуск 14. Викрадена історія “чорних клобуків”
Поросся — це лісостепова частина Київщини. Діброви та байрачні ліси тут поєднуються із степовими ділянками. Найбільші з таких “внутрішніх” степків — Перепетівське поле (Білоцерківський степок) та Кагарлицький степок. За князівських часів сюди з Великого степу потрапляють різні племена кочівників, яких київські літописці називали “чорні клобуки” або ж “свої погані”. Останнє підкреслювало, що в більшості ці кочівники залишалися язичниками. Окремі роди кочівників жили поряд з осілим населенням — “поршанами”. Обов’язком “чорних клобуків” Поросся, як і їхніх родичів з лівобережжя було насамперед боронити південні підступи до княжого Києва від частих набігів степовиків-половців. Про перебування “чорних клобуків” на Південній Київщині, у ХІ—ХІІІ ст. свідчать не лише письмові звістки літописів князівського часу, а й численні кургани, розкидані між річками Рось та Стугна.
Випуск 13. Вкрадені прикраси — золоті сережки VI ст. до н. е. з Ольвійського некрополя
Систематичні розкопки на території Ольвії (Миколаївська область, Україна) та її некрополя проводились від 1901 року під керівництвом археолога Бориса Фармаковського, який за цей час лише на некрополі міста відкрив близько тисячі різночасових поховань.
Випуск 12. Михалківські скарби, VIII—VII ст. до н. е.
Зберігаються в Росії, найімовірніше, у Москві.
У 1878 та 1897 роках біля с. Михалків Борщівського повіту на Тернопільщині виявили два золоті скарби загальною вагою понад 7 кг. Михалківські скарби стали перлиною археологічної колекції Музею Дідушицьких у Львові. До їхньої купівлі спричинився багаторічний кустош музею Владислав Зонтак, при сприянні голови повітової ради Борщова Мечислав Дунін-Борковського, перший скарб «менш-більш в цілості потрапив до музею Дідушицьких у Львові».
Випуск 11. Скарби кургану Солоха — крадіжка з «Причорномор’я»
Одним із найвідоміших царських скіфських курганів України є Солоха (розташований у Запорізькій області). Цей курган мав грандіозний насип заввишки 18 м та діаметром 110 м. Саме тут знайдено унікальні зразки греко-скіфської торевтики кінця V — початку IV ст. до н. е. (торевтика — мистецтво рельєфної обробки художніх виробів з металу).
Однак сьогодні ви не побачите ці речі в українських музеях, бо вони прикрашають колекції Державного Ермітажу.
Випуск 10. Івахниківський скарб, кінець VIІІ — початок ІХ ст.
Скарб знайдено під час оранки у 1905 році, поблизу с. Івахники Полтавської губернії (сучасне с. Яхники, Миргородський р-н, Полтавська обл., Україна). Він складався зі срібних та бронзових прикрас, а також великої кількості скляних намистин. До складу скарбу входить набір жіночих прикрас, що характерний для сіверянського племінного союзу. Це шість шийних гривень з круглих кручених срібних дротів, що мають замки на кінцях, дві срібні орнаментовані пластинчасті фібули-застібки ромбоподібної форми, два срібних персня салтівського типу, дві мідні трапецієподібні підвіски, чотири мідні бубонці, та майже 1000 скляних синіх, зелених, жовтих намистин різної форми.
Випуск 9. Незавершена реституція
У взаємовідносинах між Україною та Росією відомо не надто багато прикладів результативної реституції. До цього часу наймасштабнішою за об’ємом залишається передача культурних цінностей з музеїв РСФРР до України, що відбулася 1932 року за результатами роботи та рішенням Паритетної комісії. Серед інших колекцій, в Україну з Державного Ермітажу передали деякі матеріали шести скіфських курганів, розкопаних у дореволюційний час, а саме — Литої Могили (Мельгуновський скарб; див. детальніше: http://vgosau.kiev.ua/novyny/proekty/1289-vypusk-3), Олександрополя, Шульгівки, Чмиревої Могили, Іллінецького та Першого Мордвинівського курганів. Але 31 січня 1932 р. українським представникам повністю повернули матеріали лише трьох курганів. Ще з трьох курганів — Олександрополя, Литої та Чмиревої могил — частина предметів, звісно ж найвидовищніших, була “тимчасово” залишена в Ермітажі для виготовлення гальванокопій.
Випуск 8. Радянська влада і грабунок культурної спадщини Кочубеїв у Диканьці
Селище Диканька (тепер Полтавський район Полтавської області) відоме чи не на весь світ завдяки твору Миколи Гоголя. Окрасою Диканьки був маєток знаного та заможного козацько-дворянського роду Кочубеїв. Від кінця XVII століття цей маєток був місцем акумулювання різноманітних історико-культурних цінностей меморіального та мистецького характеру. У XІХ столітті колекції збагатилися і археологічними знахідками, оскільки власники активно долучилися до збирання та дослідження пам’яток давніх епох. Як свідчив у спогадах директор Полтавського музею Валентин Ніколаєв, котрий бачив приголомшуючі артефакти, що залишилися після від’їзду власників за кордон 1918 року, «приміщення палацу було буквально набите в окремих кімнатах картинами, старовинною бронзою, килимами, гобеленами, цінним фаянсом, фарфором і склом, старовинною зброєю і т. д. Величезну цінність мала прекрасна бібліотека…».
У 1888 році український археолог Іван Зарецький дослідив курган Вітова могила, неподалік Опішні, в долині р. Мерла, де виявив багате воїнське поховання рубежу VI—V ст. до н. е. Земляний насип цієї поховальної споруди вирізнявся розмірами на тлі інших курганів в околиці. Поховання супроводжувалося значною кількістю інвентарю, що вказувало на високий соціальний статус похованого.
Історія грабунку кримських пам’яток Ермітажем сягає майже двохсот років: на території півострова працювала безліч археологічних експедицій з Санкт-Петербургу. Одна з найстаріших, що діє й тепер, — Старокримська археологічна експедиція державного Ермітажу. Тож не дивно що більшість знахідок, які походять із Солхату (середньовічне місто XIII—XV ст., що було столицею Кримського Юрту, тепер має назву Старий Крим), вивезені з Криму до Росії за сприяння імперських науковців.
Колекція експонатів з «виставки скіфського золота» перебуває в заручниках судової тяганини вже понад 8 років. На відміну від інших історій, про які розповідає кампанія «Археологічна спадщина, вкрадена Росією», ці артефакти поки що не вкрадено. Вони зберігаються у сховищі музею Алларда Пірсона в столиці Нідерландів, доки росія намагається привласнити їх через суд.
Виставку із офіційною назвою «Крим: золото й таємниці Чорного моря» спершу відкрили в Бонні 2013-го, наступного року вона переїхала в Амстердам до музею Алларда Пірсона. Там проєкт тривав з 7 лютого по 31 серпня 2014 року. Неформальну назву — «виставка скіфського золота» — ЗМІ підхопили у 2014-му, хоч насправді не всі предмети — скіфські, й не всі — золоті. До проєкту долучилися 5 інституцій: Національний музей історії України та чотири кримських музеї.
«Кропив’янський» («Полтавський») ритон, напевне чи не перша знахідка, що була віднайдена в Україні та потрапила до російського музею. В колишньому Імператорському, а зараз Державному Ермітажі, в Росії зберігається срібний, з позолотою ритон — посудина для споживання напоїв (чи, можливо, ритуальних узливань), у формі вигнутого рогу, який завершується зображенням передньої частини коня. Знахідку, разом з іншими речами, виявили 1746 р. в межах Кропив’янської сотні Переяславського полку. Відповідно до офіційних документів, її знайшли пастухи в піску, однак є і версія, що ритон походить з поховання у кургані, з якого добували селітру.
Вже понад 300 років ординська Московія прагне притулитися до європейської цивілізації. Вкравши разом з назвою історію Русі, хижий сусід й досі прихоплює наше культурне коріння, наповнює свої музеї археологічною спадщиною України. Власне такі яскраві старожитності, які є в нашій землі, на «болотах» відсутні. Час не змінює звички країни-загарбника. Прикладом тому є чергові нещодавні крадіжки — пограбовані росіянами колекції Мелітопольського, Маріупольського, Херсонського та інших музеїв…
А почалась ця ганебна практика ще у XVIII сторіччі з розкопок Литої Могили, що її чужинці нарекли Мельгуновським курганом. Це один з найвідоміших курганів. Його дослідження не лише поклало початок цілеспрямованим археологічним розкопкам на теренах Російської імперії, а й заклало підмурок вивчення старожитностей скіфів.
Привласнення Росією артефактів давньої української історії починається одночасно з першими системними розкопками в степах України — вже від другої половини XVIII ст. Однією з перших таких пам’яток став Мельгунівський курган (Лита могила).
З утворенням 1859 року в Петербурзі державної установи — Імператорської археологічної комісії (ІАК), — проведення польових досліджень (розвідок й розкопок) з метою, передовсім, збагачення колекцій старожитностей імперської метрополії набуло офіційного характеру.
Культурна спадщина, зокрема й об’єкти матеріальної культури різних часів, відіграє фундаментальну й визначальну роль у формуванні національної ідентичності, збереженні традицій та цінностей. Питання привласнення, вивезення, викрадення, знищення українських культурних цінностей (зокрема археологічних знахідок) представниками Росії актуалізовано від початку повномасштабного вторгнення і пограбуванням низки українських музеїв (зокрема Мелітопольського). До цієї теми активно зверталися ЗМІ, реагували користувачі соцмереж тощо. Однак, звертаючи увагу на такі випадки, суспільство, здебільшого, не усвідомлює, що ці "пограбування" не окремі прикрі ситуації, а наслідки і результати системної багаторічної імперської політики Росії, спрямованої на привласнення українських культурних цінностей, переписування, а почасти й "вигадування" Росією зручної для неї історії України.
Тому протидія Росії на цьому напрямку гібридної війни є не менш важливою, ніж на реальному фронті. Дієвий спосіб такої протидії країні-терористу — реалізація інформаційно-просвітніх кампаній, а також імплементація інших елементів неформальної культурної освіти.
ВГО "Спілка археологів України" розпочинає проєкт "Археологічна спадщина, вкрадена Росією" — інформаційно-просвітницьку кампанію про "вкрадене", "знищене", "привласнене", "поцуплене", "переписане" російською імперією.
Ми привертатимемо суспільну увагу до питань системного вивезення українських історичних цінностей в Росію, висвітлюючи багатовікові імперські стратегії привласнення й плюндрування національних культур, розповідатимемо про «поцуплені» археологічні артефакти, "вкрадені" ідеї, "знищених" інтелектуалів тощо.
У кожному випуску – окрема історія: про виявлення археологічних знахідок, “механізм привласнення” Росією в дії, викрадення думок й результатів археологічних досліджень, викривлення історії, "викреслювання" людських доль тощо.
Команда проєкту "Археологічна спадщина, вкрадена Росією: інформаційно-просвітницька кампанія"
26.10.2022
Спілка археологів України, Історико-культурний заповідник "Більськ", Громадська організація "Ветеранське об'єднання сприяння обороноздатності України" представляють проєкт "Археологічна школа для реабілітації ветеранів". Тут ветерани-археологи діляться зі «своїми» усім найціннішим: археологічна романтика польових робіт, прямий контакт з джерелами історії, постійне очікування відкриттів і наближення до тисячолітньої давнини, поряд з якою ми всі тимчасові.
Напрацювання Стратегії і Плану дій з імплементації стратегії ВГО «САУ» на 2021—2022 рр. стало нашою важливою спільною справою минулого року. У Стратегії чітко зафіксовано хто ми, заради чого працюємо і які напрями діяльності для нас пріоритетні на найближчий час. План діяльності на наступні два роки розгортає Стратегію у конкретні дії, і на рівні Києва, і на рівні регіонів. Над планом працювали три окремі групи, відповідно до трьох цілей Стратегії. У ньому представлено чіткі цілі та завдання і відповідальні особи за їх виконання.
Фінальна серія. Фінальне рішення. «Дає нам відчуття причетності до чогось важливого», — як каже голос за кадром.
А ще відчуття гармонії. У спогляданні Наукових фондів Інституту археології НАН України. У тембрі голосу, що супроводжує кадри життя середньостатистичного містечка. У мелодії, що ідеально озвучує гармонію з собою, чи раніше б казали — зі своєю совістю.
Серія 5 «Громада» стосується кожного з нас. І питання не лише в знайомих обличчях, а й в самоорганізації, демократії та важливості донесення інформації на місцях.
Сторінка 2 з 3
