Заблокуйте Раду негайно! Нехай вона не працює зовсім. Так буде дешевше. Дуже спритні депутати поставили собі за мету залізти у всі сфери нашого життя. Іноді діапазон інтересів депутатів просто вражає: і мови їх цікавлять, і гомосексуалізм, і референдуми, і монополії, і вибори мерів. Не вистачає тільки зацікавленості у подорожах на Марс. І це дуже велика біда. Займалися б Марсом та іншим космосом, не вистачало б наснаги на вирішення проблем археології. А тут четверо депутатів знайшли вільний час, щоб написати Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії нелегальним розкопкам та обмеження цивільного обігу археологічних предметів». І це справжня катастрофа.

Яке місце у житті нашої країни займає археологія? Та ніяке. На всю Україну налічується аж 300 осіб, які займаються цією наукою. Це абсолютно непомітні люди, які цураються суспільного життя, займаються проблемами, які далекі від широких народних мас, не мають для пересічного громадянина ніякого значення. І що ж зацікавило депутатів у проблематиці, у якій вони нічого не розуміють? Невже вони згадали про проблеми невеличкої групи вчених? Звичайно, що ніяких подібних завдань депутати не ставили. Їх хвилювала не археологія, а те, що коїться навколо: торгівля археологічними артефактами.

Кілька днів тому нам надійшов лист від мешканців м. Самбір про руйнування культурного шару при будівництві. Нижче подаємо текст листа і сподіваємося на відповідну реакцію державних установ.

В місті Самборі знищуються культурний шар історії. На місці старої пожежної частини підприємець Мандюк планує звести нову будову. Виривається великий котлован під гаражі. Те, що натрапили на археологічні знахідки, йому байдуже. Видумавши легенду я за 3 хв. встиг відчистити фрагменти горщиків і сфотографувати, мене одразу вигнали. Вночі заліз і в темноті по пам’яті кілька штук знайшов. Поряд стоїть його новобудова, під нею він знищив унікальні винні пивниці. Чому б не дати археологам кілька днів попрацювати. Інакше як варваром його не назвеш. Це унікальна можливість подивитись в минуле, думаю за 2 дня ця можливість втратиться назавжди!

30.03.2011

Львів... Неперевершена архітектурна перлина України. Місто, яке можна вважати одним з чудес України, архітектурні шедеври якого знаходиться в одному ряду з шедеврами Праги, Кракова, Кельна, Каркассона... Площа Ринок, міський арсенал, Порохова вежа, вірменська церква, чорна кам’яниця, каплиця Боймів і ще десятки унікальних архітектурних пам’яток, зосереджених в одному місті. Львів — це підручник архітектури, це сама історія України, відтворена у камені. Місто, яке залишено нам у спадок нашими пращурами, людьми багатьох культур, що тут мешкали. Місто, яке ми повинні зберегти нащадкам.
Ще з дитинства мені пощастило ходити цими бруківками, вулицями, тримаючи в руці довідники, історичні книги. Потім до нас повернулись «Історичні проходи по Львові» Івана Крип’якевича. Разом із цим закоханим у Львів ученим я осягав його історію і долучався до його аристократичної краси. Кожна маленька вуличка, кожний сквер є закінченим архітектурним шедевром. Над зовнішнім виглядом Львова працювало сотні років десятки архітекторів, художників, будівельників. Цим містом захоплювались великі письменники, музиканти, вчені. Це місто надихало їх на створення нових шедеврів.
Величезне культурне надбання міста. Картинна галерея, унікальний історичний музей, його філії: музеї зброї, меблів, природничий музей, етнографічний музей , музей-аптека, численні собори, церкви, костели XIII—XVIII ст. створють неповторний колорит. А такі парки Львова як Стрийський, Залізні Води, Погулянка назавжди залишаються у пам’яті тих, хто хоч раз проходив по їх алеях. Мабуть, саме камені Львова, його музеї значною мірою сприяли вибору мого життєвого шляху, виховали мої мистецькі смаки і уподобання.
І за Австро-угорщини, і за Польщі, і за Радянського Союзу влада міста намагалася зберегти його історичне обличчя. Чорний колір башти Корнякта був обов’язковим елементом краєвиду міста з оглядового майданчика Високого замку, так само як і крилатий венеціанський лев на фронтоні будинку на площі Ринок, як вишукана дзвінниця костелу Кларісок на початку Глинянського шляху. Треба визнати, що фасади будівель на площі Ринок пофарбовано в усі кольори веселки. Та чи було так у XVI столітті? Башта Корнякта стоїть біла-біленька. Але ж відомо, що білі стіни навмисно фарбували спеціальним розчином, щоб мури набули чорного чи темнокоричневого кольору.
Мабуть не варто було все це писати. Речі ці відомі і добре описані фахівцями архітекторами, краєзнавцями, істориками. Але те, що коїться із цим містом останні роки, змусило взятися на перо. Львів завжди виглядав таким собі трохи збіднілим аристократом, у якого не вистачає коштів на те, щоб підтримувати свій колишній блиск. Але те, що спостерігається зараз, викликає не просто сум, а обурення, місто руйнується, ми його втрачаємо. Історичний центр Львова, пам’ятка, що є об’єктом ЮНЕСКО, просто розвалюється на очах. Кожного року приїжджаючи до Львова, я з жахом спостерігаю, як на будинках з’являються все нові пошкодження, відвалюється тинька, замість каріатид та атлантів попід балконами стирчать залізні рейки.

Фото 1. Подвір’я башти Корнякта		Фото 2. Вул. Вірменська, 30

На подвір’ї над брамою, де знаходиться каплиця Трьох Святителів, ще три роки тому на моїх очах впав пласт тиньки (метра півтора довжиною) ледь не вбивши молодика, що проходив попід брамою. У цьому році ця стіна вже в трьох місцях позбавлена штукатурки (фото 1). І це подвір’я постійно відвідують туристи з різних країн, які йдуть до каплиці! На вулиці Вірменській поруч із свіжопофарбованими будівлями, світять цеглою як ребрами, будинки із фронтонами, що обвалилися (буд. № 30) (фото 2, 3). Гроші на реставрацію статуї діви Марії знайшлися, а ось зробити свіжу тиньку біля неї — ні (фото 4). На вулиці Короленка з-під шару фарби виглядають ще польські написи (буд. № 11) (фото 5).

Фото 3. Вул. Вірменська, 30		Фото 4. Вул. Вірменська, 13

Може є сенс їх відреставрувати як часточку польського Львова. На тій же вулиці балкони у будинку № 15 у жахливому стані (фото 6). Біля Соборної площі по вулиці І. Франка, 2 на фронтоні будинку жиноча статуя ше сяк так збереглася, а ось чоловіча скульптура вже перетворилася на невідомо що (фото 7). Трохи далі по вулиці Івана Франка (буд. № 28) у ніші будинку стоїть скульптура Адама Міцкевича з книжкою віршів у руці. Але балкон над ним у жахливому стані (фото 8). З чотирьох балок лише одна має первинний вигляд. Замість двох стирчать лише рейки, третя напівзруйнована.

Фото 5. Вул. Короленка, 11		Фото 6. Вул. Короленка, 15

А що сталося із львівськими тротуарами! Ще у центрі, в історичній частині міста вони якось існують. А на решті вулиць? Різнокаліберна плитка, пошматована в результаті багаторазових прокладань різноманітних підземних комунікацій покладена так, що треба постійно дивитися собі під ноги, щоб не потрапити у яму, на камінь.

Фото 7. Вул. Франка, 2		Фото 8. Вул. Франка, 28

Я пройшов лише по трьох вулицях Львова: Івана Франка, Городоцькій та Пекарській. Архітектурне оздоблення кожного будинку є неповторним. Але у якому воно стані! На дахах ростуть дерева (вул. Франка, 83) (фото 9), палаци польських магнатів (вул. Пекарська, буд. 19) (фото 10), будівлі у стилі ампір, неповторний львівський модерн руйнуються на очах (вул. Городоцька, 87; 117; Франка, 83) (фото 9, 11, 14, 15). А ставок у Стрийському парку перетворився на смердючу калюжу, до якої не ризикують заходити навіть лебеді (фото 12). Дивлюся на безногу дитину та безрукого Мефістофеля на будинку по вулиці Городоцькій, 117 і бачу у них всю нашу культуру, яка жебракує попід стінами владних офісів. І це у місті, яке отримує допомогу від ЮНЕСКО? Та на що йдуть ці гроші?

Фото 9. Вул. Франка, 83		Фото 10. Вул. Пекарська, 19

Фото 11. Вул. Городоцька, 87		Фото 12. Ставок у Стрийському парку

Фото 13. Вул. Городоцька, 68		Фото 14. Вул. Городоцька, 117

Фото 15. Вул. Городоцька, 117

За межами кордонів історичної частини міста будівлі того ж таки XVII—XVIII ст. просто позбавлені штукатурки. На вулиці Просвіти, 1/2 у будинку, який належить монастирю, під сучасні вікна у стіні пробиті отвори (фото 16). Ця картина і розчаровує, і обурює, і дивує! Місто Лева завжди славилось висококваліфікованими реставраторами. То де ж вони поділися, що роблять, за які кошти існують? !
За десяток кроків від площі Ринок на вулиці Федорова ідуть розкопки. Археологи ретельно досліджують дерев’яний Львів XIII—XIV ст. У розкопі стоїть вода — і дощова, і ґрунтова (фото 17). Питаю, чому ведуться роботи. Відповідають, що розкопки рятівні. На цьому місці будуватимуть готель до Евро-2012.

Фото 16. Вул. Просвіти, 1/2		Фото 17. Вул. Федорова, 20—28

Фото 18. Вул. Федорова, 30

— Як? У центрі міста, у заповідній зоні? А що станеться із виявленими спорудами?
— Мають законсервувати. І зробити експозицію.
Але ж для того, щоб зберегти якийсь клаптик, треба зруйнувати все інше? Як це можливо? Стіна сусіднього будинку вивалилася прямо у розкоп (фото 18). Значна частина роботи археологів зіпсована. Я дивлюся на бридкий малюнок на напівзруйнованій стіні і мені здається, що саме ця потвора руйнує давнє місто. Ось так невдовзі і весь стародавній Львів буде купою сміття та цегли. А на його місці постануть офіси з скла та бетону, як це сталося на площі Міцкевича. І стоїть тепер великий польський поет не на тлі будинку у стилі ампір, а на тлі заможного потворного банку. Мені можуть зауважити, що Ейфелева вежа теж не відразу всім сподобалась. Але, мені здається, що цим будівлям дуже далеко до неї. До того ж руйнується архітектурний ансамбль старого вишуканого міста.
Невже культурна деградація та комерціалізація суспільного життя зруйнує наш Львів, який вистояв і облоги, і війни, і бомбардування? На жаль, треба констатувати, що перед шаленими прибутками всі моральні норми відступають. Дивлячись на те, що робиться зі Львовом, боляче усвідомлюєш, наскільки тонким є культурний шар у нашій країні, наскільки він є беззахисним перед надприбутками.
До Львова завжди з великою цікавістю відносились кінематографісти. Невже ми допустимо, що це місто може перестати приваблювати їх, туристів.
Місто Львів є багатонаціональним та багатоконфесійним. Так склалося історично. Львів — надбання всіх громадян України. І всі громадяни України, всі, кому не байдужа доля України, мають сказати своє слово на захист Львова.

Канд. іст. наук С.Ж. Пустовалов

Нещодавно ДП «Волинські старожитності» отримало цікавий лист від Луцької міської ради. Коротка передісторія. ДП «Волинські старожитності» проводило експертизу земельної ділянки по вулиці Героїв УПА в Луцьку. Замовнику було надано усі необхідні документи. Проте у звіті вкралася технічна помилка щодо глибини шурфу: замість 0,8 метра стало 0,08 метра. Зрозуміло, що шурф був закладений не на 8 сантиметрів. Та й на фотокартці, доданій до звіту, зрозуміло, що йдеться про 80 сантиметрів.
Ця опечатка і стала причиною листа. Ось що у ньому йдеться: «У наданому Вами додатку до висновку… вказується: «стратиграфія показала, що верхній шар потужністю 0,0—,0,08  — чорнозем, що лежав на материковій глині. На глибині 0,3—0,8 м (тобто в материковій глині) було виявлено кераміку періоду Київської Русі (ХІ—ХІІ ст.)». Оскільки нам невідомі аналоги такої стратиграфії у вітчизняній та зарубіжній археології (виявлення 16 фрагментів кераміки ХІ—ХІІ ст. в материковій глині), тому просимо надати роз’яснення такого трактування та провести повторне шурфування місцевості в присутності працівників органу охорони культурної спадщини Луцької міської ради».

До підготовки листа причетні Юрій Мазурик та Сергій Годлевський. Дуже прикро, що луцький міський голова Микола Ярославович Романюк назбирав довкола себе подібних «прохвесіоналів». Мазурику довічно заборонено проводити археологічні дослідження на території України (це ж як треба «досліджувати», щоб отримати такий припис від Національної Академії наук України!). Сергій Годлевський проводив ексгумаційні дослідження в Луцьку, у результаті яких знищено культурний шар Старого міста, але нічого не знайдено. У його так званому Звіті зазначено, що розстріляних у Луцькій тюрмі 1941 року «мабуть вивезли у невідомому напрямку». І ці «спеціалісти» беруться вказувати, що і як робити! Великим знавцям вітчизняної та зарубіжної археології у міській раді варто подивитися звіти дослідників 1930-х років, нашу інформацію про дослідження на Вишкові у 2010 році та принаймні знати про так званий «вишківський» тип кераміки стжижовської культури.

Прес-центр ДП «Волинські старожитності»
10.01.2011

Дурак, он же памятник, кто ж его посадит!
(из х/ф «Джентльмены удачи»)

Мабуть не знайдеш серед українських археологів когось, хто не знав би робіт нашого народного «академіка» академії оригінальних наук Ю.А. Шилова. Він і провидець, і шаман, і рятівник української нації, а то вже не української, а арійської, а там, ба! — вже не арійської, а семітської. Такий собі людолюб і правдоборець — хто гроші заплатить — того і рятує.
Особливо він популярний на нашій славній Полтавщині. Мабуть кращого об’єкту для поклоніння там не знайшлося, але таке враження, що Полтавщина скоро почне йому молитися — вже і меморіальний музей там добродія Шилова є, і експонати там відповідні — штормовка з власного шилова плеча та рейка розмічена під метр, проте на 10 см коротша (як виявилось при перемірюванні). І навіть є пам’ятник Шилову, і не просто пам’ятник — ідол. Справжній «кам’яний дід», хіба що без специфічних ознак скіфської баби. Відкрили його у 2005 р. на кошти Полтавського гірничозбагачувального комбінату при незначній спонсорській допомозі нашої діаспори.
Іноді виникає враження, що наша країна така багата, що гроші нам просто подіти нема куди, ну от хіба що запхнути в камінь — буде кам’яний дід. А навколо — Арата...

Е.А. Кравченко
10.01.2011

Звіт про розкопки біля с. Недайвода у 2011 р.

Легендарна гора Щекавиця сьогодні розривається ескаваторами зарази зведення чотирьохповерхового житлового будинку по адресі Лук’янівська 11, біля церкви адвентистів на Подолі. Попри те, що ділянка забудовника знаходиться в буферній зоні археологічного заповіднику і має статус охоронюваного ландшафту та зони регульованої забудови, проект був узгоджений у всіх інстанціях. За чинним законодавством, «в зонах охоронюваного природного ландшафту не дозволяється будь-яке будівництво, що негативно впливає на характер ландшафту. В межах зон регулювання забудови повинен бути врахований композиційний характер традиційного історичного середовища» (Додатки до Розпорядження КМДА № 979 від 17.05.2002 р). Чотирьохповерхова будівля, заради якої вже розрита половина гори, ніяк не відповідає цим критеріям. На Щекавиці, як і в багатьох інших точках Києва, відбувається цинічне порушення закону, причому із цілком законним виглядом: адже дозволи забудовникам видавалися і від Управління охорони культурної спадщини, і від архітектурної комісії.

Ініціативна група Збережи Старий Київ http://saveoldkyiv.org/ виступає проти знищення нашої історичної спадщини заради приватних інтересів. Ми хочемо бачити Київ неповторним, з усім історичним багатством, яким його нагородили століття. Якщо Ви хочете, щоб і Ваші діти мали змогу прогулятися по схилам, де за легендою похований князь Олег, приєднуйтеся до нашої спільноти. Зусиллями нашої групи у фейсбуку «Ми проти забудови Щекавиці» http://www.facebook.com/groups/165788600144601 та завдяки підтримки громадськості наразі будівництво припинено для проведення археологічних досліджень. Починаючи з Щекавиці, ми хочемо змусити нашу київську владу дотримуватися закону та поважати інтереси та права киян на історичний центр міста!

Інтерв’ю із Глібом Юрійовичем Івакіним, член-кореспондентом НАНУ та керівником археологічних робіт, які проводитимуться на Щекавиці

Глеб Івакін: Як писав Віктор Некрасов, який сам був професійним архітектором, «В Києве есть такая зелень, которая скрывает все их ошибки». Але тоді ж ще не будували високо!
– В пресі часто повідомляється, що «інститут археології не заперечував проти будівництва» житлового будинку на Щекавиці. Чи справді інститут археології може заперечувати проти будівництв?
Інститут археології справді може лише не заперечувати, ми не можемо надавати дозвіл. Ми надаємо свій висновок в межах власної компетенції – чи є тут археологічний шар, пам’ятка, чи нема, або: чи існує вірогідність виявлення такої пам’ятки. Звичайно ми записуємо, що не заперечуємо, але за умови проведення обстежень до будівництва і земляних робіт. Ні на кількість поверхів забудови, ні на її стиль інститут археології не може впливати, тут ми лише можемо виступати як приватні громадяни і казати, що 25 поверхів на Глибочиці не варто будувати. Дуже часто у нас не беруть до уваги іншу забудову цієї місцевості. Будинок, який міг би бути шедевром на Оболоні чи Троєщини в центрі історичного міста – там, де є забудова та історичний ландшафт, не «працює».
– На вашу думку, чи відбувається порушення законодавства на Щекавиці, у зв’язку з тим, що місце майбутньої забудови є буферною зоною до археологічного заповідника?
Як людина, яка давно дивиться на історичні ландшафти, можу сказати, що порушень в Києві дуже багато. Щекавиця – лише одне з них. Я би тут великі будинки не будував. Тут річище річки Глибочиці, і у нас є досвід, як з’їжджали будинки на Подолі ще в радянські часи. Звісно, не варто тут так багато будувати, тим паче, що ця гора відома ще з літописів. Недарма там декілька разів намагалися зробити щось єдине – міський скансен рядового міщанського будинку, звідусіль звезти з Києва. Забудова мала бути невеличка, дво-, триповерхова. Було декілька таких проектів, але через нестачу грошей все минулося. Зараз тут повсюди ведуться точкові забудови, і це погано. Роботу археологів ускладнює приватна забудова –  часто нас не пускають за паркан. Деякі свідомі господарі нас кличуть самі, тоді ми робимо або розкопки, або просто шурфування.
– Якою є археологічна цінність ділянки, на якій зараз планується забудова? Чи проводилося там раніше археологічне обстеження?
Ми там раніше обстеження не проводили. В Києві переважно розкопки ведуться коли на місці старого будинку хочуть будувати новий. Але раніше, поруч, з іншого боку Глибочиці, в районі Лук’янівської та Олегівської, ми десь копали, десь носа совали. Дуже вірогідно, що там щось може бути. Коли в 2007 року до нас прийшли забудовники, ми видали дозвіл з умовою проведення обстежень. Але коли почалася забудова, договору з нами ніхто не підписував. Тільки зараз вони вже звернулися до нас – кажуть, що їх ніхто не попереджував. На початку робіт ми ходили і нагадували, але оскільки одразу нічого виявлено не було, ми активність згодом применшили – таких точок в Києві у нас багато. Коли вони почали рити гору, предметів інтересу теж було небагато. Це характерно для київських схилів, де часто люди жили, а потім гора трохи з’їжджає, і культурний шар ховається. Зараз там відкрився чудовий об’єкт для дослідження. Це наочний приклад того, що в Києві майже всюди може відкритися щось цікаве. Керівництво забудовників звернулося до нас тільки після того, як на Щекавиці сталася акція, після припису Головного управління охорони пам’яток Києва.–  Наскільки ускладнює майбутнє дослідження розритий стан Щекавиці?
Ускладнює, там можуть бути тріщини, поверхня може розмитися дощем. Студентів я туди не пускатиму.
– Багато говорилося про отвір, який відкрився в схилі.
Це печера, але вона не старовинна, вона з'явилася через ці перепади. Про давнину там не йдеться. А от культурний шар походить з давньоруських часів. Особливо добре збереглася пічка.
–  Після завершення обстежень будівельні роботи будуть продовжені?
Це буде вирішуватися на більш високому рівні. З точки зору археології якихось «проти» не буде. Але є безліч інших факторів. Ландшафт вже зіпсований. З розритими схилами потрібно щось робити, якось їх зміцнювати, тому що пройдуть дощі і вся ця стінка поповзе. А далі має вирішувати Київрада, архітектурна рада. Потрібна професійна допомога гідрогеологів, геологів, з боку інженерних конструкцій. Якби це зупинили на самому початку, коли в гору не полізли… Бо в них ділянка була внизу. У нас часто так робиться – забудовникам дається така-то площа для самої забудови, вони її розширюють до меж всієї ділянки. Або дають дозвіл на сім поверхів, а вони будують двадцять сім. Будівництво тут можливе, але інша справа – яке. Дуже часто ці ділянки в центрі міста забудовники перепродають один одному. Ті забудовники, які працюють в Києві, знають, що це неправильно, незаконно будувати високі будинки, і бояться – тому перепродають забудовнику, умовно кажучи, з Маріуполя. Він подивився – ділянка в центрі Києва, починає будувати височезний будинок, і дивується, коли його зупиняють: мовляв, у себе в Маріуполі я таке будую, чому ж не можу в центрі Києва.
–  На Вашу думку, що потрібно робити з цією ділянкою надалі?
Були заяви головного архітектора, щоб насипати землю назад. Але ж це нереально!  Насипне є насипним, воно не буде триматися. На Золотих Воротах робили земляний вал, який укріпили по новій технології дерев’яними клітинками, і все одно він розмивається. Є й інші такі вали. Трохи часу проходить, і ти бачиш, що стихія сильніша.
–  Чому відбувається незаконна забудова в історичних місцях? В чому корінь цього зла?
Гроші. Спочатку так забудовували Москву, потім вже дійшли руки до Пітера. По Львову видно – до останніх років там не було грошей: нічого не ремонтувалося, але нічого й не будувалося. У нас капіталізм дикий, плюс нам не пощастило з головним архітектором. Мають бути жорсткі обмеження і всі мусять їх дотримуватися. У нас найгірше, коли законів не дотримуються. Є список заповідних місць в Києві, але тільки зараз чітко прописуються межі. Люди, які знають ці деталі, користуються цією невизначеністю. Стосовно Щекавиці, вона так чи інакше є охоронною зоною, дійсно, в документі прописано, що це історичний ландшафт, який мусить охоронятися. На слові ландшафтом займається архітектор, а на ділі ніхто, і ніхто не дивиться – чи можуть зриватися ці пагорби, чи ні. За радянських часів Київ був єдиним містом в Союзі, де був спеціальний архітектор по зелені, бо ми ж були першим містом в СРСР по площі кущів і дерев на душу населення. З Хрещатика можна було за п’ять хвилин потрапити в місце, де чути зозулю. Втім, Києву майже завжди не щастило з головними архітекторами. Але, як писав Віктор Некрасов, який сам був професійним архітектором, і критично до них ставився, «В Києве есть такая зелень, которая скрывает все их ошибки». Але тоді ж ще не будували високо! На превеликий жаль, зараз в Києві вже немає такої зелені, щоб приховати помилки архітекторів, а помилок все більше й більше.

Інтерв’ю проводили Олександра Шандра та Олена Война.

http://www.svidomo.org/defend_article/3657

27.05.2011

Щекавиця — підвищення правого берега Дніпра між горами Замкова та Юрковиця, витягнута у західному напрямку вздовж північної сторони вул. Глибочицької. На археологічній карті Києва має № 95 та категорію охорони — національного значення. Документи, що засвідчують цей статус території гори:

- Рішення виконкому Київської міської Ради народних депутатів від 27.01.1970 р. № 159;
- Рішення виконкому Київської міської Ради народних депутатів від 17.11.1987 р. № 1112, дод. 6, п. 6;
- Наказ міністерства культури і мистецтв України від 15.06.1999 р. № 393 — Державний реєстр національного культурного надбання, охоронний номер № 1957.

Межі заповідника визначають вул. Верхній та Нижній Вал, вул. Мирна, вул. Нижньо-Юрківська, вул. Кирилівська, на його території проходять вул. Олегівська, Лукянівська, Лукянівський пров.
На верхньому плато гори і схилах у різний час археологічними розвідками виявлено рештки поселення давньоруського часу та синхронний християнський могильник. Його археологічні розкопки проведені у 1992, 1995—96 рр. експедицією Інституту археології (кер. І.І. Мовчан) при забудові садиби міської мечеті. Розкопки дозволили визначити площу яку займав некрополь, що становила понад 1000 м. кв. та датувати поховання Х—ХІІ ст. На початку 1990-х років під час земляних робіт з південного боку гори вдалося виявити залишки комплексу штучних печер (Т.А. Бобровський), що може вказувати на існування тут печерного монастиря аналогічного з Києво-Печерським підземним комплексом. Особливо цінною пам’яткою заповідної території є фундаменти кам’яного храму кінця ХІ — ХІІ ст. (археологічний об’єкт 94 з категорією охорони — національний), котрий був виявлений К.М. Гупало у 1982 р. в межах садиби Оленівська, 41. Розкопками Подільської експедиції ІА НАН України (кер. М.А. Сагайдак) було встановлено розміри споруди, ступінь збереження її решток, знахідки будівельних матеріалів, що допомогло ідентифікувати знахідку із згаданою у літописі церквою «попа Василія».
На сьогоднішній день, не зважаючи на заповідний статус території, великі ділянки території відводяться під приватну забудову, отже, практично цілий рік на території проводяться активні земляні роботи, більшість із яких не забезпечені археологічними розкопками а ні наглядом, передбачених чинним законодавством України.

Склав: М.А. Сагайдак
13.04.2011

Відкритий лист народним депутатам України
А. Матвієнку, Л. Григорович та іншим,
щодо їх запиту на ім’я Прем’єр-міністра України
М.Я. Азарова

Шановні депутати!

Тисячолітній ювілей Софії Київської справді був фальшивим. Підозрюю, що у цьому питанні ви не надто авторитетні спеціалісти, щоб робити власні висновки а, відтак, не маєте й найменшого морального права втручатись у цю справу. Про це, зокрема, свідчать і ваші запити на ім’я Прем’єр-міністра України М.Я. Азарова, які змістовно і стилістично є нічим іншим, як дописами адміністрації Заповідника. Ми і «широка громадськість» це вже неодноразово читали на сайті Софії Київської. Навіщо ж вам підписувати чужі тексти?
Вся і біда в тому, що аматорські «відкриття» працівників Софійського заповідника не «визнані науковою спільнотою». Їх не підтримав жодний спеціаліст з історії Київської Русі, оскільки вони суперечать усім наявним науковим даним. Проведений ювілей, у якому не взяли участі вітчизняні і зарубіжні науковці, які впродовж десятиліть професійно вивчають Софію Київську, нічого крім гіркої іронії викликати не може. Коли б ви, шановні депутати, хоч трохи розбиралися у справі, про яку пишете, то знали б, що «застаріла концепція» П. Толочка принципово не відрізняється від тих, які мають місце в російській і європейській наукових традиціях.
Не знаю, які підстави були у Міністерства культури для звільнення з посади Н.М. Куковальської, але переконаний, що її рівень і фах (інженер-залізничник) не дозволяє кваліфіковано керувати таким історико-культурним заповідником. Свого часу була зроблена помилка і добре, що її виправлено. Ні Н.М. Куковальську, ні інших працівників адміністрації не слід ототожнювати із заповідником, а, отже і їх критика з боку Міністерства культури чи Наглядової Ради і найменшою мірою не означає, що здійснюється якась «руйнація визначної музейної установи». Все якраз навпаки. Критика покликана покращити ситуацію в пам’ятко-охоронній і культурно-просвітницькій сфері Заповідника, а також і в господарсько-фінансовій, де, за висновком Рахункової палати, мають місце серйозні зловживання.
Що стосується аналогії із «сумнозвісними часами», то, по-перше, не секретарю ЦК ЛКСМ України А. Матвієнку про них нагадувати, оскільки він і сам доклав рук до того, щоб ми згадували про них із сумом, а, по-друге, обидва запити насправді є класичними доносами, у яких говориться про «дискредитацію Указу Президента України з боку керованої П. Толочком Наглядової Ради», а також і про те, що П. Толочко є «ворогом».
Звичка до доносительства, як і до безцеремонного втручання політики в наукову діяльність, винесені авторами запитів із «сумнозвісних часів». Шкода, що народні депутати не помітили, що часи змінилися.
На закінчення, на жаль, не можу сказати «з повагою»,

П.П. Толочко
Академік НАН України
9.04.2012

«Нове датування» Софійського собору не витримує критики, — такого висновку дійшли учасники Круглого столу «Заснування Софійського собору в Києві: проблеми нових датувань», який відбувся 7 квітня 2010 р. і в якому взяли участь українські та російські вчені — представники провідних наукових установ Києва, Львова, Москви та Санкт-Петербургу.
Виступи учасників Круглого столу стосувалися наукової обґрунтованості пропозиції Національного заповідника «Софія Київська» щодо відзначення у 2011 р. 1000-річчя з дня заснування Софійського собору в м. Києві. По суті, Круглий стіл став першим фаховим обговоренням аргументів, висунутих співробітниками заповідника Н.М. Нікітенко і В.В. Корнієнко та покладених в основу зазначеної пропозиції.
Знані в Україні та за її межами історики (акад. П.П. Толочко, чл.-кор. НАНУ М.Ф. Котляр, чл.-кор. НАНУ О.П. Толочко) у своїх доповідях довели безпідставність визначення Н.М. Нікітенко дати заснування Софійського собору 4 листопада 1011 р. за часів князівства Володимира Святославича. Натомість фахівці зазначають, що усі наявні літописні свідоцтва однозначно стверджують Ярослава Мудрого як засновника собору, будівництво якого розпочалося між 1017 та 1037 рр.
Провідні українські мистецтвознавці (д. м. Л.С. Міляєва, к. м. Л.Г. Ганзенко, к. м. Н.Б. Козак), виступаючи на Круглому столі, продемонстрували, що фресковий ансамбль Софійського собору можливо розглядати лише в контексті розвитку візантійського монументального мистецтва 40-х рр. ХІ ст., а тлумачення та датування софійських фресок, запропоновані Н.М. Нікітенко, є винятково суб’єктивними і надуманими.
Російські експерти з архітектурної археології (к. і. н. О.М. Іоаннісян, к. і. н. Д.Д. Йолшин), проаналізувавши відмінності між архітектурними вирішеннями Десятинної церкви та Софійського собору, заперечили задекларовану Н.М. Нікітенко спорідненість обох будівель. Їх висновки підтвердили українські колеги (к. і. н. Т.А. Боровський, к. і. н. Є.І. Архіпова, археолог В.К. Козюба та технолог-реставратор Ю.М. Стріленко), які порівняли зразки будівельних розчинів та фрескового тиньку зазначених пам’яток, археологічні знахідки тощо.
Окремого розгляду під час Круглого столу зазнали й епіграфічні знахідки з Софійського собору, зокрема, дев’ять написів, які співробітниками заповідника визначаються як «найдавніші датовані графіті». Провідні епіграфісти та лінгвісти з Москви і Санкт-Петербургу (д. і. н. А.О. Мединцева, д. ф. н. Т.В. Рождественська) піддали критиці запропоноване В.В. Корнієнко прочитання окремих написів «з ранніми датами». Знавці грецької епіграфіки (к. і. н. С.М. Міхєєв, к. і. н. А.Ю. Виноградов) засвідчили неякісність фіксації В.В. Корнієнко кількох «датованих» написів і, відповідно, хибність їх інтерпретацій. Фахівцями доведено, що у більшості графіті зафіксовано не дати, а грекомовні молитовні звернення та літургійні девізи. Інші дослідники (к. ф. н. О.О. Євдокимова, к. і. н. Т.А. Бобровський) акцентували хибне визначення кількох софійських «дат» (1018, 1019 рр.) з огляду на значно пізніші (XVI ст.) палеографічні ознаки цих написів.
Нарешті, на загальних методологічних хибах Н.М. Нікітенко у здійсненні наукових досліджень пам’ятки та інтерпретації їх результатів наголосили відомі українські вчені та представники пам’яткоохоронної громадськості (член-кореспондент НАН України Г.Ю. Івакін, доктор історичних наук В.М. Ричка, художник-реставратор І.П. Дорофієнко, заступник голови медіа видавництва «Мислене древо» М.І. Жарких).
В результаті обговорення проблем нових датувань Софійського собору, учасники Круглого столу дійшли висновку, що запропонована співробітниками Національного заповідника «Софія Київська» дата заснування собору — 1011 р. є абсолютно необгрунтованою, оскільки:
- наявні писемні джерела з історії пам’ятки не дозволяють відносити цю подію до часу раніше 1017 р. та визначати особу засновника, крім Ярослава Мудрого;
- архітектурні особливості будівлі собору та його фрескового ансамблю дозволяють датувати спорудження пам’ятки та виконання її розписів не раніше другої чверті ХІ ст.;
- жодне з «датованих» графіті не може вважатися безсумнівним історичним джерелом з огляду на стан їх збереженості та значну кількість запропонованих різночитань цих написів.

25.05.2011

http://whc.unesco.org/en/soc/132

ВІФП НАН України

ЗАКЛЮЧЕННЯ
на проект Закону України «Про відродження унікального Символу православ’я — церкви Богородиці (Десятинної) в місті Києві», зареєстрований 12.12.2012 р. № 1074

Цей проект Закону України мало чим вирізняється від попереднього № 9196 від 26.09.2011 р., який мав справедливо негативний відгук протокольно-правової служби Верховної Ради України. Проти його головних засад тоді ж виступали експерти з СНД (див. у додатку). Інститут археології НАН України принципово і рішуче виступає проти цього проекту, який носить відверто клерикальний характер. Демонструється намагання порушити міжнародні та українські закони з охорони всесвітньої культурної спадщини.
В текстах проекту Закону та Пояснювальної записки відбувається свідома підміна юридичних понять — це не «відродження», а новобудова на пам’ятці. Термін «відродження» має чіткий зміст у сучасній культурній світовій сфері. Це не є нове будівництво об’єкту зі старою назвою. Автори проекту закону та пояснювальної записки цього або не розуміють, оскільки відкидають дух і букву всього сучасного українського та світового законодавства у галузі збереження культурної спадщини, або свідомо заводять в оману суспільство. Вони намагаються тягнути українське суспільство у світ середньовіччя. Культурний християнський світ від цього вже давно відмовився, про що свідчить світове законодавство в цій сфері.
Дійсно в свій час намагалися здійснити тут нове будівництво. Проте Президент України Л.Д. Кучма мудро піднявся на вищий щабель й відмовився від свого першого помилкового рішення. Згідно з рішенням Урядового комітету соціального та гуманітарного розвитку від 11.04.2000 р., питання щодо відбудови Десятинної церкви було знято з розгляду до остаточного з’ясування критеріїв допустимості та правомірності відтворення цієї церкви Комісією з питань відтворення видатних пам’яток історії та культури при Президентові України. А у 2004 р. вийшло Розпорядження Президента України «Про музеєфікацію церкви Богородиці (Десятинної) в м. Києві», де було вказано, що «Розпорядження Президента України від 12.02.2000 № 83/2000рп «Про першочергові заходи щодо відродження церкви Богородиці (Десятинної) в м. Києві» вважати таким, що втратило чинність» (п. 3).
За своєю тональністю та змістом вказаний проект не складає враження, що він підготовлений юристом. Чимало виразів характерні для малоосвічених церковників нижчої чи середньої ланки. І безумовно відбиває інтереси лише окремих релігійних угруповань В певних випадках він протирічить нашій Конституції, що визначає Україну як світську державу.
Незрозуміло, що означає термін «Символ православ’я» як з юридичної так і релігійної точки зору по відношенню до конкретної пам’ятки. Яке конкретно змістовне навантаження несе термін «духовно-символічний, православний комплекс»? Це недоречна колоцерковна риторика в тексті закону, а не виступу чи статті. Пояснювальна записка до нього має фактичні помилки. Собор св. Софії не виконує ніяких релігійних «аналогічних функцій» — це музей. З яким «піднесенням Держави» пов’язане нове будівництво церкви у 1828 р.? Схоже автори проекту поділяють імперську політику Миколи І.
Українська РСР не знищувала церкву Х ст., збудовану князем Володимиром, а розібрала будівлю ХІХ ст. Причому саме це будівництво церкви в імперському стилі архітектора Стасова знищило справжні рештки Х ст., яких на той час ще збереглося чимало. Там навіть відбувалась церковна служба. Сучасники засуджували цю новобудову, яку здійснив відставний поручик О. Аннєнков, висланий до Києва за знущання над своїми кріпаками. Тепер, у ХХІ ст., нам пропонують брати з нього приклад.
До Ст. 1 — Незрозуміло, чому треба повертати майно тільки православній церкві, а не всім іншим конфесіям, приватним та юридичним особам. Чи буде розповсюджуватися це на конфісковані Катериною ІІ маєтності монастирів, чи будуть, наприклад, повертати м. Васильків Лаврі і в яких межах.
Незрозуміло, кому конкретно має повертатися ділянка з рештками Десятинної церкви. Адже перед експропріацією вона належала Українській Автокефальній церкві. Тут виникають складні юридичні колізії, кому конкретно юридично вона належала, її точні розміри. Але точно не самозваній громаді ніколи не існуючого монастиря. Сумнівна юрисдикція і УПЦ Московського патріархату, якої до революції не існувало.
Правильно вказується, що за Ст. 10 Закону України «Про культуру» держава має створювати умови для відродження історичного середовища. Проте в самому проекті пропонується грубо його порушити, будуючи на пам’ятці державного значення нові будівлі не тільки церкви (вигляд її нікому достеменно невідомий), але й інші споруди, яких ніколи на Старокиївській горі не існувало (Ст. 2, п. 5). Ніколи в історії на цій території не існувало і будь-якого монастиря. Створення нового монастиря в центрі великого міста рішуче протирічить монастирським Статутам та цілям православного чернецтва.
Невдале формулювання парламентських читань в Ст. 3 фактично виключає всі інші конфесії з сучасного «державного будівництва» України й може викликати непотрібні конфлікти.
Поданий проект має відповідати чинному законодавству, тоді не треба буде приводити існуючі нормативно-правові акти у відповідність з новим проектом (Ст. 4 та 5). Адже в Пояснювальній записці прямо стверджується (п. 4), що «Реалізація положень даного законопроекту після його прийняття не потребує внесення змін до інших законів України».
Цей проект повністю протирічить чинному світовому та українському законодавству у галузі охорони культурної спадщини. Він вимагає відміни низки положень українських законів та постанов та порушень європейських хартій, підписаних Україно. А головне будівництво сумнівного з архітектурної точки зору новобудови знищить численні археологічні пам’ятки Старокиївської гори, знищить існуючий ландшафт, традиційну містобудівельну ситуацію і, вірогідно, саму історичну гору.
Ця ділянка розташована Центральному історичному ареалі міста Києва, в архітектурній охоронній зоні, на території пам’ятки археології національного значення «Місто Володимира», занесеної до Державного реєстру нерухомих пам’яток України постановою Кабінету Міністрів України від 03.09.09 № 928 (охоронний № 260010-Н) і є заповідною археологічною зоною загальнодержавного значення (Постанова Ради Міністрів УРСР № 711 від 21.07.1965) ще з радянських часів.
Низка постанов Київради підтверджувала статус цієї території. Рішення Київського міськвиконкому № 422 від 19.03.1973 р. «Про створення в м. Києві археологічних заповідних зон та архітектурних заповідників, зон регулювання забудови та охороняюмого ландшафту» і Рішення Виконкому Київської міської Ради народних депутатів від 16.07.79 р. № 920 «Про уточнення меж історико-культурних заповідників та зон охорони пам’яток історії та культури в м. Києві», а також Розпорядження Київської міської державної адміністрації № 979 від 17.05.2002 р. «Про внесення змін і доповнень до решення від 16.07.79 р. № 920.
Територія Cтарокиївської гори — це комплексна археологічна пам’ятка. Вона має унікальний культурний шар, що містить пам’ятки доби неоліту, трипільського, скіфського та ранньослов’янського часів, язичницький могильник, князівські палаци, ремісничі майстерні, братську могилу захисників Києва 1240 р. Тут знаходиться поселення часів легендарного Кия VІ—VІІІ ст., величезний оборонний рів, князівські палаци та ремісничі майстерні тощо. Саме тут почалася розбудова нашої держави, причому задовго до побудови Десятинної церкви. Неприпустимо відкидати великий проміжок вітчизняної історії тому, що він припадає на дохристиянський період. Ці могили теж вимагають поваги та охорони з боку держави.
Культурний шар зберігає важливу історичну інформацію про кардинальні етапи нашої давньої історії та попередніх епох. Неприпустимо в наш час втратити найменшу інформацію про наше минуле, яке є невід’ємною частиною всесвітнього історичного процесу й належить всьому людству.
Так зване «відтворення», а фактично нова забудова, буде прямим порушенням норм світового пам’яткоохоронного законодавства: Міжнародної хартії про збереження та реставрацію пам’яток і визначних місць (Венеція, 1964 р.), Міжнародної Хартії про збереження історичних міст та територій (Вашингтон, 1987 р.), Хартії з охорони й управління археологічною спадщиною (Лозанна, 1990 р.), Декларація про збереження оточення споруд спадщини, визначних місць та територій (Ксіань, 2005 р.), Хартія про інтерпретацію та презентацію визначних місць культурної спадщини (Квебек, 2008 р.).
Особливо, це стосується Європейської конвенції про охорону археологічної спадщини (переглянутої) [Ла Валетта, 1992 р.], ратифікована Законом України № 1369-IV від 10.12.2003 р.).
Конвенції ЮНЕСКО про захист світової культурної та природної спадщини, що підписані та ратифіковані Україною. Положення цих актів вимагають збереження автентичних пам’яток й заперечують реконструкцію (відтворення або створення копій у гаданих первинних формах) цих пам’яток.
Масштабне будівництво на території пам'ятки неминуче призведе до значних культурно-історичних втрат. До того ж відбудова масивної споруди Десятинної церкви не відповідає сучасній містобудівній ситуації, внесе дисонанс в середовище яскравої барокової пам’ятки — Андріївської церкви ХVІІІ ст., яка зараз номінується до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Старокиївська гора входить до офіційно затвердженої буферної зони собору св. Софії — пам’ятки, що входить до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Без відповідного дозволу з боку ЮНЕСКО будь-яке будівництво тут неможливе.
Внесений проект Закону України № 1074 від 12.12.2012 р. має суттєві юридичні вади та несе величезну загрозу збереженості унікальної пам’ятки вітчизняної історії та серйозно підриває авторитет України в світі як цивілізованої держави.

Директор
Інституту археології НАН України,
академік НАН України
П.П. ТОЛОЧКО

Обращение по проблеме музеефикации остатков Десятинной церкви в Киеве

от участников семинара «Древнерусская архитектура эпохи Владимира Святого и Ярослава Мудрого»
(Государственный Эрмитаж, Новгородский объединенный музей-заповедник, Санкт-Петербургское отделение ИКОМОС)

На Международном семинаре «Древнерусская архитектура эпохи Владимира Святого и Ярослава Мудрого» (Государственный Эрмитаж, Новгородский государственный объединенный музей-заповедник, Санкт-Петербургское отделение ИКОМОС) была обсуждена информация о дальнейшей судьбе участка Старокиевской горы, на котором располагаются остатки Десятинной церкви X в. Нас чрезвычайно встревожили намерения осуществить строительство крупного храма и братского корпуса для монастыря на месте Десятинной церкви.
Старокиевская гора — сложный комплекс археологических памятников, имеющий огромное историко-культурное значение. В ходе раскопок здесь были обнаружены остатки древних поселений эпохи неолита и железного века, цитадель древнего Киева X в., некрополя X и XI вв., остатки княжеских дворцов — следы первых этапов формирования государственности на Руси. Архитектурной доминантой этого места в конце X—XIII вв. была Десятинная церковь. Она представляет собой общую для всех славянских народов Восточной Европы духовную и символическую ценность, поскольку играла выдающуюся роль в зарождении государственной, культурной и религиозной традиции и олицетворяет истоки православия на Руси, искусства и архитектуры, новых ремесел и технологий — всего того нового и прогрессивного, что принесло на Русь принятие христианства на государственном уровне.
Десятинная церковь — первая каменная постройка, возведенная на территории Древней Руси. Она была построена в конце X века князем Владимиром Святославичем. Здание несколько раз перестраивалось на протяжении XI—XII веков, а при трагических событиях 1240 г. было разрушено. Руины продолжали существовать до начала XIX века, когда архитектором В.П. Стасовым было возведено новое здание церкви. Остатки первоначальной постройки на отдельных участках исследовались в начале XIX в., в 1908—1911 гг., в 1938—1939 гг. Еще один цикл исследований был проведен в 2005—2010 гг. совместными усилиями украинских и российских ученых. Несмотря на то, что сохранность аутентичных остатков Десятинной церкви очень невелика (только часть фундаментов и их следов), они и сейчас несут большой объем важной информации. В ходе каждого нового цикла исследований научное представление о первом каменном храме существенно расширялось и уточнялось, а консервационная засыпка раскопов позволяла максимально сохранить дошедшие до нас остатки, несмотря на их хрупкое состояние.
Остатки Десятинной церкви как памятник историко-культурного наследия должны сохраняться в соответствии с принципами и правилами, изложенными в Международной хартии по консервации и реставрации памятников и достопримечательных мест (Венецианской хартии), которой предполагается преимущественно консервационный подход.
Мы считаем, что любое строительство приведет если не к полному уничтожению, то к значительной утрате уникального объекта культурного и духовного наследия. Наш общий долг — сохранить его для будущих поколений. Принципы полного сохранения аутентичных остатков, а также возможности доступа к объекту историко-культурного наследия мирового значения должны стать приоритетными при решении судьбы Десятинной церкви.
Для решения вопроса о путях и способах дальнейшего сохранения и использования территории древнего киевского детинца и находящихся на ней остатков Десятинной церкви было бы целесообразно создать коллектив исследователей, включающий специалистов из Украины, России и Белоруссии. Эти специалисты могли бы разработать предложения по консервации, музеефикации, дальнейшим исследованиям и использования территории Старокиевской горы, исходя из опыта, накопленного при изучении памятников древнерусской архитектуры, находящихся ныне на территории всех восточнославянских народов. Опыт такой совместной деятельности по выработке предложений, касающихся судьбы важнейшего памятника, духовной и культурной традиции народов трех стран, может стать одним из важных шагов на пути формирования единого культурного пространства СНГ.

24.11.2010

От имени участников, председатель оргкомитета семинара, заведующий Сектором архитектурной археологии Государственного Эрмитажа, канд.ист.наук

О.М. Иоаннисян

Участники семинара «Древнерусская архитектура эпохи Владимира Святого и Ярослава Мудрого»:
Белецкий Денис Викторович, художник-реставратор, Москва
Булкин Валентин Александрович, канд. иск., доцент (Санкт-Петербургский государственный университет)
Васильев Борис Григорьевич, канд. иск., ст. н. с. (Староладожский музей-заповедник)
Виноградов Андрей Юрьевич, канд. филол.наук, ст. н. с. (Институт всеобщей истории РАН, Москва)
Горбатенко Сергей Борисович, председатель Санкт-Петербургского регионального отделения Российского комитета ИКОМОС
Евдокимова Александра Алексеевна, канд. филол. наук, н. с. (Институт языкознания РАН, Москва)
Ёлшин Денис Дмитриевич, канд. ист. наук, м. н. с. (Государственный Эрмитаж, Санкт-Петербург)
Зыков Петр Леонидович, ст. н. с. (Государственный Эрмитаж, Санкт-Петербург)
Ивакин Глеб Юрьевич, докт. ист. наук, зам. директора по научной работе (Институт археологии НАН Украины, Киев)
Кулешов Вячеслав Сергеевич, м. н. с. (Государственный Эрмитаж, Санкт-Петербург)
Лалазаров Сергей Валерианович, архитектор-реставратор, руководитель архитектурно-реставрационной мастерской № 7 (НИИ «Спецпроектреставрация»)
Лесман Юрий Михайлович, канд. ист. наук, ст. н. с. (Государственный Эрмитаж, Санкт-Петербург)
Медникова Елена Юрьевна, ст. н. с. (Институт истории материальной культуры РАН, Санкт-Петербург)
Милютенко Надежда Ильинична, канд. филол. наук, доцент (Санкт-Петербургский государственный университет, Санкт-Петербург)
Михеев Савва Михайлович, канд. ист. наук, м. н. с. (Институт славяноведения РАН, Москва)
Пежемский Денис Валерьевич, канд. ист. наук, директор Новгородского научно-просветительского центра «Наследие»
Пескова Анна Анисимовна, канд. ист. наук, ст. н. с. (Институт истории материальной культуры РАН, Санкт-Петербург)
Родионова Марина Анатольевна, ст. н. с. (Центр археологических исследований Новгородского государственного объединенного музея-заповедника, Новгород Великий)
Рождественская Татьяна Всеволодовна, докт. филол. наук, проф. (Санкт-Петербургский государственный университет)
Сарабьянов Владимир Дмитриевич, канд. иск., ст. н. с. (Государственный институт искусствознания, Москва)
Стриленко Юлия Николаевна, технолог-реставратор, гл. специалист (НИИ памятникоохранных исследований Министерства культуры и туризма Украины, Киев)
Толочко Алексей Петрович, докт. ист. наук, вед. н. с. (Институт истории НАН Украины, Киев)
Торшин Евгений Николаевич, н. с. (Государственный Эрмитаж, Санкт-Петербург)
Трояновский Сергей Викторович, канд. ист. наук, ст. н. с. Института истории РАН, (Санкт-Петербургский филиал), зам. пред. Новгородского Общества любителей древности, зав. Центром археологических исследований Новгородского государственного объединенного музея-заповедника

Козюба В.К. Про майбутню музеєфікацію церкви Богородиці Десятинної у Києві (погляд археолога)

Івакін Г.Ю., Іоннісян О.М. Перші підсумки вивчення Десятинної церкви у 2005—2007 рр.

Иоаннисян О.М., Ёлшин Д.Д., Ивакин Г.Ю., Козюба В.К., Комар А.В. Десятинная церковь в Киеве (предварительные итоги исследования 2005—2007 гг.)

Ивакин Г.Ю., Иоаннисян О.М. Десятинная церковь в Киеве: «старый взгляд» в новом освещении (предварительные результаты раскопок 2005—2007 гг.)

Ёлшин Д.Д., Евдокимов А.А. Плинфа с греческими клеймами из раскопок Десятинной церкви в Киеве

Івакін Г., Козюба В., Комар О., Марченко Г. Десятинна церква – новини сезону 2010 року

Ивакин Г.Ю., Ёлшин Д.Д. Церковь Рождества Богородицы Десятинная митрополита Петра Могилы: история, археология, изобразительные источники

Архитектурно-археологические исследования Десятинной церкви в Киеве 2008 год

За розпорядженням Кабінету Міністрів України від 12.03.2005 р. за № 60-р «Про проведення археологічних досліджень на земельній ділянці із залишками фундаменту Десятинної церкви» у 2005—2010 рр. Архітектурно-археологічною експедицією ІА НАН України (кер. — Г.Ю. Івакін) було проведено комплексне обстеження як самої монументальної пам’ятки Х—ХІХ ст., так і прилеглої до неї території.

Загальний вигляд місця Десятинної церкви на початку розкопок (2005 р.)

Серед найвагоміших результатів цих досліджень є: отримання уточненого плану церкви; визначення послідовності зведення окремих її частин та місць значних перебудов в ХІ і ХІІ ст.; з’ясування відмінностей фрескового розпису храму кінця Х ст. від подальших ремонтних розписів ХІ і ХІІ ст.; вивчення залишків «південного» палацу; знахідка житла VІІІ ст. під Десятинною церквою; дослідження рову Старокиївського городища Х ст., що передував спорудженню храму; виявлення понад 20 язичницьких поховань під церквою та навколо неї; знахідка братської могили загиблих у 1240 р. під час монголо-татарської навали; дослідження понад 80 поховань кладовища ХVІІ—ХVІІІ ст. біля церкви часів Петра Могили. Навіть цей лаконічний перелік засвідчує, наскільки насиченою археологічними об’єктами є територія в історичному центрі Києва.

На жаль, фінансування розкопок здійснювалось тільки в 2005—2007 рр. У наступні польові сезони роботи виконувались тільки кількома співробітниками ІА, нашими колегами із Львова (Інститут українознавства ім. Крип’якевича) та С.-Петербурга (Державний Ермітаж, Росія), студентами вишів Києва. Експедиція не мала змоги найняти хоча б кілька копачів, які могли би викидати землю з глибоких розкопів (глибина розкопу на місці рову городища сягала майже 8 м). Відсутність фінансування вплинула на обсяг проведених робіт, темп камеральної обробки десятків тисяч виявлених артефактів та опрацювання сотень планів та інших креслень, тисяч фотографій до Звіту за результатами робіт, зробила неможливим здійснення реставрації знахідок із металу, кістки, кераміки, зразків давніх фрескових розписів.

Платформа під північною і центральною апсидами церкви

Восени 2005 р. над розчищеними фундаментами давньої церкви було зведено захисний павільйон, який поступово руйнувався, а в лютому 2010 р. його дах повністю завалився від снігу. На щастя, фундаменти пам’ятки до того часу вже було засипано. Оскільки демонтаж павільйону так і не було здійснено, археологам та студентам довелось працювати серед цих руїн ХХІ ст. в сезоні 2010 р. Нам, учасникам експедиції, було соромно перед сотнями туристів (серед яких традиційно багато іноземців), які щодня відвідували територію Національного музею історії України (де і знаходяться залишки Десятинної церкви), за цю байдужість влади до міста та нашої історії.

23.06.2010 р. вийшло нове розпорядження КМ України № 1311-р «Про проведення археологічних досліджень та музеєфікацію залишків фундаментів Десятинної церкви», за яким передбачались кошти на фінансування розкопок, демонтаж павільйону та перші кроки з музеєфікації пам’ятки, але воно не було виконано через відсутність коштів. Наприкінці лютого 2011 р. науковці та громадськість дізналися, що Міністерством культури України та виконавчим комітетом Київської міської ради було прийнято спільне рішення, на виконання якого голова Київської міської держадміністрації О. Попов підписав розпорядження № 264 від 25.02.2011 р. про проведення замовленого бліц-конкурсу на визначення кращої містобудівної концепції культурної, архітектурної та мистецької ревалоризації пам’ятки археології національного значення «Дитинець стародавнього Києва VІІІ—ХІІІ ст. з фундаментом Десятинної церкви Х ст.».

Загальний вигляд збережених фундаментів Х ст.

За цим розпорядженням, подані на конкурс концепції повинні реалізувати умову «консервації та сучасної музеєфікації автентичних залишків та їх слідів церкви Богородиці (Десятинної), створення архітектурного ансамблю з можливістю екскурсійного відвідування, відправлення релігійних потреб громадян та проведення протокольних заходів». Конкурс триватиме 2 місяці і має завершитись 25 квітня, після чого проекти планується оприлюднити для поінформування суспільства.

З приводу цієї, вже тривалої, історії з визначення майбутнього архітектурно-археологічної пам’ятки хочеться висловити кілька міркувань. Цілком виправданим є комплексне опрацювання всієї території між вул. Володимирською і Десятинним провулком, але ключовим елементом всього проекту є саме Десятинна церква.

Дещо несподіваним виявилось суміщення в одному процесі як визначення концепції, так власне і створення архітектурного проекту (чи ескізу) з її реалізації. Як на мене, це різні етапи шляху до реалізації ідеї музеєфікації як у послідовності дій, так і у формі їх виконання. Концепція, як відомо, є способом розуміння, тлумачення якихось явищ, основною їх ідеєю. Стосовно майбутнього Десятинної церкви, концепція її музеєфікації повинна накреслити ті рамки і завдання, в межах яких згодом і розроблятимуться проекти.

Блок стіни ХІ ст.

Якщо підходити прагматично до вироблення концепції музеєфікації залишків храму, треба врахувати і поєднати між собою 3 ключових складових цього процесу. Їх взаємодія в тій чи іншій комбінації, власне, і визначає завдання для створення проектів по реалізації концепції. Цими чинниками є гроші, термін реалізації проекту та ступінь розкриття культурного, наукового, просвітницького та туристичного потенціалу видатної пам’ятки. Зрозуміло, що, наприклад, при скромному фінансуванні вага останнього чинника буде знівельована, а при малому терміні реалізації проекту навіть великі кошти не дозволять, знову таки, зробити сучасну музеєфікацію європейського зразка. Як на мене, існує всього 3 принципових варіанти (концепції) реалізації офіційно заявленої чиновниками амбітної мети. Розглянемо їх.

Варіант 1 («мінімалістичний»). Це найпростіша концепція — повернути майданчик з Десятинною церквою приблизно до того самого стану, який там був на 2005 р. — трасування ліній фундаменту церкви червоним камінням та існування одного чи кількох зондажів (під склом) збережених фундаментів, наприклад, частини західної стіни (Х ст.) та південно-західний кут (ремонт ХІІ ст.) давнього храму. Цей варіант має важливі переваги — для його реалізації не потрібно великих коштів, і все можна встигнути зробити навіть до Євро 2012. Крім того, фундаменти в землі будуть зберігатись краще, ніж закріплені реставраторами, але на повітрі. Реалізація цієї концепції не перешкоджає в майбутньому музеєфікації за варіантами 2, 3. Суттєва вада цієї концепції — відмова від використання пам’ятки як надсучасного за своїми інформативними можливостями культурного об’єкту.

Край братської могили загиблих 1240 р.

Варіант 2 («проміжний») — створення підземного музею. За цією концепцією, більша частина чи вся церква розкривається, і створюється музейне приміщення загальною площею до 1500 м2. Його стіни і обмежена кількість тонких колон підтримують полегшену (для втримання атмосферних опадів) пласку конструкцію даху, що здіймається над поверхнею землі на 1,5—2 м (нижче не можна, оскільки всередині музею його відвідувачі не повинні діставати руками до стелі, не кажучи вже про необхідність циркуляції повітря в приміщенні). Звичайно, в підземному музеї має бути кліматконтроль — стаціонарне опалення, пристрої для регуляції температури, вологи, кондиціонери тощо. В музеї при експонуванні самих залишків Десятинної церкви відвідувачі власними очима можуть побачити методи спорудження фундаментів, різночасові перебудови, а також збережені нерухомі об’єкти на місці церкви (піч житла VІІІ ст., блок кладки ХІ ст. — єдиний від наземних стін храму, який зберігся, так званий «тайник», залишки церкви ХІХ ст. тощо). В залах стаціонарної експозиції через експонування знахідок та супровідних ілюстративних матеріалів (плани, фото, макети, реконструкції) можна репрезентувати історію самої Десятинної церкви — пам’ятки архітектури Х—ХІХ ст., а через неї — і історію міста Києва, перехід від язичества до християнства, розвиток архітектури та мистецтва в Давній Русі.

Орнамент фрески Х ст.

Для реалізації проекту за цією концепцією знадобляться, очевидно, значні кошти і 3—5 років наполегливої праці. В Україні і всьому пострадянському просторі ще ніколи не робилась масштабна реставрація давніх фундаментів (не плутати з «реставраційною» сучасною надбудовою над автентичними рештками), тому нема і відповідних апробованих технологій і кадрового потенціалу). Зайве нагадувати, що при спорудженні музею та інфраструктури до нього (комунікації, туалети тощо) потрібно буде провести додаткові археологічні розкопки. Головний недолік цієї концепції — просторова висотна обмеженість об’єму музею, зали якого ділять залишки храму на окремі сегменти і не дозволяють відвідувачу побачити єдність складових плану храму і уявити масштаб і велич його композиційного задуму.

Варіант 3 («європейський») — найамбітніший і найскладніший. Його принципова відмінність від попереднього — створення наземного музею. Площа музею — більша за площу храму, становитиме близько 2000 кв. м. Форма даху — двосхила чи пірамідальна, з пропуском природного світла. Експозиція в музеї має розміщуватись по периметру вище сучасної поверхні, щоби відвідувачі зверху бачили одразу весь храм, розташований в центральній частині музею. Певною аналогією цій концепції є музей Спаської церкви у Переяславі-Хмельницькому чи археологічний музей «Берестья» у Бресті (Беларусь), створені ще в радянські часи. Крім інфраструктури кліматконтролю, в проекті музею мають бути робочі (кабінети працівників, фонди) та технічні (гардероб, сигналізація) приміщення. Споруда музею повинна органічно вписатись до оточуючого архітектурного ландшафту. Виконання цього проекту — 4—6 років. Якщо його буде реалізовано, то музей Десятинної церкви стане культурно-туристичним брендом України, який не поступатиметься європейським зразкам. Головна перешкода в реалізації цього варіанту — можливий дефіцит політичної волі для інвестиції в довгостроковий якісний культурний проект.

Орнамент фрески Х ст.

Загальний вигляд найдавнішої фрески часів Київської Русі (кінець Х ст.)

Після прийняття концепції необхідно провести конкурс на його кращу реалізацію. На цій, другій, проектувальній стадії, вочевидь, потрібна кооперація фахівців різних галузей — археологів, реставраторів, музейників, архітекторів, будівельників, які загальними зусиллями врахували би чисельні деталі професійного виконання цього цікавого і необхідного Києву і Україні масштабного культурного проекту.

І останнє питання, яке неможливо оминути. У частини суспільства (ймовірно, більшої) виникло побоювання, що під час реалізації ідеї музеєфікації Десятинної церкви на цьому місці чи поруч може виникнути нова культова споруда однієї з конфесій. Воно призвело в кінці 2010 р. навіть до проведення на місці розкопок виїзного засідання Комітету з питань культури і духовності Верховної Ради України. Про таку можливість зайвий раз нагадало цитоване вище розпорядження № 264, підписане О. Поповим.

Свого часу президентом України Л. Кучмою було підписано розпорядження № 83/2000-рп «Про першочергові заходи щодо відродження церкви Богородиці (Десятинної) в м. Києві» (12.02.2000 р.), але, враховуючи солідарну думку науковців щодо неможливості повного з’ясування зовнішнього вигляду храму та заборону пам’яткоохоронними міжнародними конвенціями та українськими законами будівництва на автентичних пам’ятках, розпорядження було призупинене. 17.09.2004 р. вийшло нове розпорядження президента України № 217/2004-рп «Про музеєфікацію залишків церкви Богородиці (Десятинної) в м. Києві», за яким розпорядження № 83/2000-рп втратило чинність.

Розкопки рову Старокиївського городища Х ст.

Так що мається на увазі в умові бліц-конкурсу про «можливість… відправлення релігійних потреб громадян» на території, нагадаю, пам’ятки археології національного значення «Дитинець…»? Невелика Десятинна церква (і монастир при ній) УПЦ (МП) та капище і ідол Перуна сучасних язичників вже існують на цій території і, як відомо, офіційних дозволів на їх появу (крім капища як туристичного об’єкту) ніхто не давав (і не міг дати, оскільки це заповідна територія). Невже ми побачимо тут ще церкву УПЦ (КП) та культові споруди інших конфесій (це не іронія, а логіка того чиновника, який вписав щойно цитовану фразу до умов бліц-конкурсу). І ще — як можна, і головне, навіщо, поєднувати в одному об’єкті музей і культову споруду?

Люди, які вважають себе відповідальними, ніколи свідомо не підуть на провокування нового конфлікту довкола цієї занадто делікатної теми і не будуть порушувати українське законодавство. Зрозуміло, що професійний вибір найкращої концепції мезеєфікації Десятинної церкви лежить лише в площині толерантності та консенсусу усіх сторін, зацікавлених у цивілізованому ставленні до історико-культурної спадщини нашої держави.

Віталій Козюба
14.03.2011

http://obozrevatel.com/author-column/duhovnost-ili-shizofreniya.htm

Раскопки 1826 (Н.Е. Ефимов)

Раскопки Д.В. Милеева. 1908—1912

Раскопки М.К. Каргера (1939)

1940—1980-е гг.

1982—2005

Раскопки 2005—2008

2008

Юго-западный угол

Опора южной галереи

Основания внутренних фундаментных лент

Северная стена

Апсиды

Платформа

Южная апсида

Центральная апсида

Центральная и северная апсиды

Северная апсида

Ров Старокиевского городища и сложение ансамбля города Владимира

Дворцы

Западный дворец

Раскопки Д.В. Милеева. 1908—1912