Cпілка археологів України

  • Increase font size
  • Default font size
  • Decrease font size

О.В. Сухобоков. «Земля незнаема»: население бассейна Среднего Псла в Х—ХІІІ вв.

Побачила світ монографія відомого археолога-славіста, дослідника слов’янської та давньоруської історії, доктора історичних наук О.В. Сухобокова «Земля незнаема»: население бассейна Среднего Псла в Х—ХІІІ вв.» (Київ: видавництво ТОВ «Аграр Медіа Груп», 2012. — 376 с.).
Праця присвячена дослідженню прикордонного регіону Давньоруської держави на схід від р. Сули, який згадується автором «Слова о полку Ігоревім» серед «земель незнаемых».
До наукового обігу вперше в повному обсязі вводяться матеріали археологічного комплексу роменсько-давньоруських пам’яток на Пслі біля с. Кам’яне Лебединського району Сумської області, дослідженого Лівобережною слов’яно-руською експедицією під керівництвом О.В. Сухобокова у 1976—1978 рр.
На прикладі даного комплексу розглянуто процеси освоєння, соціально-економічного і культурного розвитку регіону від сіверянського етапу (Х—початок ХІ ст.) до Батиєвої навали.
Книга ілюстрована картами, кресленнями, малюнками і фотографіями, що дає змогу більш детально і наочно ознайомитись з результатами археологічних досліджень.
Видання розраховане не лише на професійних істориків, археологів, викладачів і студентів історичних факультетів, краєзнавців. Воно стане в нагоді також фахівцям з інших галузей гуманітаристики, музейництва й не залишить байдужим широкий читацький загал.

4.02.2013

С.Н. Братченко. Левенцовская крепость. Памятник культуры бронзового века

Книга С.Н. Братченка «Левенцовская крепость. Памятник культуры бронзового века» вийшла друком у «Видавничому дому "СКІФ"». Докладніше про автора, книгу та пам’ятку див тут:  
http://www.day.kiev.ua/229006
або http://www.day.kiev.ua/229050

18.06.2012

 

 

 

 

 

 

 

 

 


Новий науковий доробок архівістів Волині

Підготовка і видання нових путівників по фондах державних архівів областей є одним із актуальних напрямків їх діяльності протягом останнього десятиліття. Особливість цих видань — надання відомостей про нові надходження архівів за роки незалежності, фонди колишніх партархівів та розсекречені документи.
Нове видання Путівника по фондах Державного архіву Волинської області вийшло за програмою «Архівні зібрання України», серія «Путівники». Водночас воно є довідником із серії видань про склад і зміст документів державного архіву області.
Історія державного архіву Волинської області розпочинається у грудні 1939 року, коли був створений Волинський обласний історичний архів, який підпорядковувався архівному відділу УНКВС по Волинській області. Відтоді архів неодноразово змінював назву та підпорядкування. З 1980 року — Державний архів Волинської області. З 5 жовтня 1988 року — у зв’язку з ліквідацією архівного відділу Волинського облвиконкому, держархів здійснює управління архівною справою в області та є науково-методичним центром. З 1997 року державний архів став структурним підрозділом Волинської облдержадміністрації.
З перших кроків своєї діяльності архів почав комплектуватись документами установ, підприємств та організацій області, його надбанням стали історичні документи, починаючи з 16 століття до сьогодення. Значному розширенню джерельної бази архіву сприяло включення в 1991 році до складу НАФ документів колишнього партархіву Волинського обкому КПУ, надходження з управління Служби безпеки України у Волинській області архівно-кримінальних справ судових органів на реабілітованих громадян та фільтраційних справ на громадян, вивезених на примусові роботи у країни гітлерівської коаліції. Для широкого загалу стали доступними документи, розсекречені протягом 1989—2010 років. Інформація про ці нові поповнення документальної бази держархіву області потребувала доведенню її до користувачів, тому нове видання Путівника було вкрай необхідне і актуальне.
Перше видання путівника «Волинський обласний державний архів в м. Луцьку» побачило світ у 1964 році. 1990 року вийшло друге, доповнене і перероблене видання. В 1997 році опубліковане доповнення до путівника, до якого вперше ввійшли відомості про документи, які поповнили архів за період незалежності.
Особливістю нового видання Путівника 2011 року є те, що він вперше подає інформацію про склад і зміст усіх наявних документів Державного архіву Волинської області. Станом на 1 січня 2011 року в архіві налічувалось 4808 фондів, 1136161 справа за 1511—2001 років, окремі з них за 2002—2010 роки; 161 комплекс, 665 одиниць зберігання науково-технічної документації; 30510 одиниць обліку фотодокументів, 758 одиниць обліку фонодокументів, 17 одиниць обліку відео документів; 5 одиниць обліку кінодокументів. Фонди науково-довідкової бібліотеки архіву нараховували 17770 книг та брошур, 2445 комплектів журналів 21920 (номерів), 4090 підшивок газет.
У передмові до путівника показано актуальність видання, структуру путівника, висвітлено історичний шлях архіву та склад і зміст його фондів.
Зручною для користувачів є систематизація архівних фондів у путівнику, яка здійснена з урахуванням хронологічних рамок історичного періоду, джерел надходження документів, їх матеріальних носіїв. Особливість та історична значимість документів архіву в тому, що вони висвітлюють історію волинської території, яка входила до складу західноукраїнських земель, що в певні історичні періоди перебували в складі різних держав. За історичними ознаками фонди включені до розділів: Фонди періоду Російської імперії (1795—1919); Фонди періоду Польської Республіки (1919—1939); Фонди періоду нацистської окупації (1941—1944); Фонди періоду радянської доби та незалежної України. Окрім того, є ще розділи: Фонди особового походження; колекції; Документи нефондової організації; перелік фондів.
Дане видання складається з семи розділів, які містять описові статті до фондів, що включають історичні довідки, анотації документів, обліково-довідкові та інші дані про фонди та фондоутворювачів. Для прискорення пошуку необхідної інформації, та з метою полегшення користування довідником, упорядниками путівника складено добре продуманий та досить потужний науково-довідковий апарат: іменний та предметно-тематичний покажчики, покажчик географічних назв. Інформаційно цінними для нового видання є окремі додатки: довідка про адміністративно-територіальний поділ Волинської області, видання державного архіву Волинської області та публікації за документами архіву, список скорочень. Не можна не відзначити загальний обсяг опрацьованого і поданого у друкованому вигляді матеріалу — 952 сторінки.
Щоб це об’ємне видання дійшло до свого споживача, довелося немало докласти сил, вміння, наполегливості та знань працівникам архіву — Тетяні Положенцевій, Інні Костенко, Антоніні Гурській, Оксані Новосад, Олені Крамар, Ірині Вронській та Тетяні Ревусі. Їх працьовитість, відповідальне відношення до справи та творчий підхід в роботі заслуговують найтепліших і найщиріших слів вдячності. Надіюсь, що користувачі цього видання, не раз будуть згадувати авторський колектив добрим словом.
Окремі слова подяки хотілося б висловити працівникам видавничого підприємства «Надстир’я» Миколі Богушу, Олені Харчук, Анатолію Оліха за плідну і конструктивну співпрацю.
Авторський колектив доклав максимум зусиль, щоб нове сучасне видання Путівника по фондах державного архіву Волинської області побачило світ і стало повноцінним джерелом про архівні документи волинського краю. Його видання продовжило інформування широкого загалу про документальну базу державного архіву Волині. Цей довідник стане доброю підмогою дослідникам, науковцям, історикам, архівістам, працівникам музеїв, бібліотек, краєзнавцям, студентській та учнівській молоді в архівних пошуках, наукових дослідженнях, вивченні історії рідного краю. А чергове видання цього спеціального довідника про фонди волинського архіву свідчить про його системну роботу по підготовці довідкових видань для інформування громадськості про склад і зміст архівних фондів.

Володимир Гика
Директор Державного архіву області
14.05.2012


ДО ДНЯ ПЕРЕМОГИ

«Не забыть нам этот день»

Книга представляет собой сборник исторических материалов, посвященных первому дню самой страшной катастрофы прошлого века — Второй мировой войне. В основе книги события, происходившие 1 сентября 1939 года на балтийском побережье Польши, в районе города Гдыня и на Хельской косе. Главной особенностью книги является то, что оборона Хеля, ставшей первой неприступной крепостью для фашистских агрессоров, была еще современниками названа «Балтийским Севастополем».

Этот исторический сборник посвящен самой трагической странице в истории обороны Севастополя в июле 1942 года. 35-я батарея, на которой и происходили те страшные события сегодня является памятником мужества, отваги и скорби. Но в сборник включены воспоминания комбата-35, того самого Алексея Лещенко. Который до последних минут был командиром прославленной 35-й батареи. Ранее, его дневники никогда не публиковались.

5.04.2012


У видавництві «Волинські старожитності» вийшла книжка про «Ойум»

«Ойум» — це легендарна країна, про яку мріяли германські племена. Згідно з їхніми уявленнями вона знаходилась там, де у пізньоримський час виникла і існувала черняхівська культура. Землі, звані прибульцями на своїй мові «Ойум», знаходилися в межах Скіфії, за річкою, в сусідстві з якою стелилися болота і вири. Місцевість на південному березі Балтійського моря, де вони висадилися і розселилися, вони назвали Готіскандза, що означає «готський берег», і можливо, надалі тут виникло місто Гданськ. Археологічні дані свідчать, що в I ст. н. е. на півночі сучасної Польщі з’явилося нове населення. «Ойум» традиційно локалізують на Придніпров’ї, по шляху руху готів з Нижньої Вісли на південь.
Саме «Ойуму» присвячене нове видання «Волинських старожитностей», підготовлене Відділом археології ранніх слов’ян та регіональних досліджень Інституту археології НАН України та  лабораторією археологічних досліджень Національного педагогічного університету ім. М.П.Драгоманова за фінансової підтримки НДЦ «Рятівна археологічна служба України» (м. Львів) під назвою «Черняхівська культура: матеріали досліджень». Упорядники видання кандидати історичних наук Олег Петраускас та Руслан Шишкін вважають, що «є певна паралель між бажанням давніх людей віднайти казково багату і в той же час майже недосяжну землю та працею сучасних археологів».
Збірка статей розглядалася спочатку як розгорнутий варіант тез доповідей конференції, присвяченій актуальним проблемам черняхівської культури, яка пройшла у Києві 15—17 жовтня 2010 р. Проте під час збирання матеріалів до упорядників звернулися колеги, які з різних причин не змогли прийняти участь в конференції, але мали роботи споріднені із її темою. Таким чином збірка поповнилася працями Д. Козака, С. Горбаненка, Д. Куштана, М. Авраменко, які співпали з тематичним напрямком конференції.
В останні десятиріччя окреслилося кілька традиційних тем у дослідженні черняхівської культури, які викликають посилену зацікавленість серед дослідників — хронологія, реконструкція одягу, аналіз кераміки та деталей одягу, поховальний обряд та ін. У збірнику вміщено статті дослідників пізньоримських старожитностей на території Південно-Східної Європи з України, Росії, Німеччини та Франції. Більшість статей присвячені публікації нових матеріалів, аналізу та історичним реконструкціям черняхівської культури.

Прес-центр ДП «Волинські старожитності»
3.04.2012


ТРЕТІЙ ВИПУСК УНІКАЛЬНОГО ЩОРІЧНИКА

У Волинському краєзнавчому музеї в Луцьку відбулася презентація наукового видання «Волино-Подільські археологічні студії. Випуск 3». Збірник продовжив видання 1990-х років, що виходили у Львові і на сьогоднішній день вже стали бібліографічною рідкістю. Перший випуск був присвячений Ігорю Свєшнікову, другий — накладом лише 30 примірників — Олегу Ольжичу-Кандибі. Третій випуск студій присвятили видатному українському археологу, історику та музеєзнавцю Юрію Миколайовичу Малєєву (1941—2006). Студії стали спільним виданням ДП «Волинські старожитності» та Волинського краєзнавчого музею і продовжили традиції попередніх випусків, об’єднавши матеріали дослідників-археологів з Волинської (О. Златогорський, М. Вашета, В. Баюк, С. Демедюк, С. Панишко, В. Стемковський, Г. Охріменко, Н. Скляренко, С. Локайчук), Львівської (В. Конопля, В. Оприск, Н. Білас, О. Сілаєв, А. Гавінський), Тернопільської (М. Ягодинська, Л. Строцень, В. Ільчишин, О. Дерех, М. Строцень) та Рівненської областей (Б. Прищепа, В. Ткач, А. Бардецький, Ю. Пшеничний).
У вступному слові «Земля і праця його імення та життя» добрим словом про Юрія Малєєва згадав знаний археолог Сергій Буйських. Під час презентації спогадами про видатного археолога поділилися його колеги та учні — Віталій Конопля, Богдан Прищепа та Сергій Панишко. Анатолій Силюк та Олексій Златогорський на презентації розповіли про структуру збірника, який окрім матеріалів з археологічних досліджень містить публікації розвідок 1988—1993 років на території Волинської та Тернопільської областей. Упорядники збірника — В. Конопля і О. Златогорський та директор Волинського краєзнавчого музею А. Силюк планують зробити студії археологічним щорічником західних областей України і проводити в березні — квітні у Волинському краєзнавчому музеї щорічні зібрання археологів.

Довідково

Малєєв Юрій Миколайович (1941—2006) — видатний український археолог, історик, музеєзнавець, доцент Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Народився 2 серпня 1941 р. в Чернігові. Від 1946 р. проживав у м.Заліщики на Тернопільщині, де в 1959 р. закінчив середню школу. Виховувався в сім’ї, де прищеплювали любов і повагу до історії краю. У шкільні роки здійснював багато мандрівок під керівництвом учителя історії О.С. Тура, брав участь у розкопках. Із 1963 р. навчався на історичному факультеті Львівського університету ім. І. Франка. У 1966—1968 рр. продовжував навчання на історичному факультеті Київського університету ім. Т. Шевченка. Після закінчення університету в 1968—1974 рр. працював старшим лаборантом кафедри археології та музеєзнавства. У 1974—1982 рр. працює асистентом, а з 1982 по 1986 рр. старшим викладачем кафедри. З 1969 р. Ю. Малєєв постійно керував Дністровською археологічною експедицією Київського університету. У 1981 р. захистив дисертацію на тему: «Історія племен Західного Поділля та Прикарпаття у кінці бронзової доби — на початку залізної доби» та одержав ступінь кандидата історичних наук. Він був учасником багатьох наукових конференцій, проводив дослідження давньої історії Західного Поділля та Прикарпаття. Багато досліджень провів у Заліщицькому районі. У доробку дослідника 124 наукові роботи. Помер Ю. Малєєв 20 травня 2006 р. в Києві.

Прес-центр ДП «Волинські старожитності»
27.02.2012


Старовижівщина в історії України та Волині

У друкарні «Волиньполіграф ТМ» вийшов 40-й випуск збірника «Минуле і сучасне Волині та Полісся», присвячений Старовижівщині. У збірнику висвітлено сторінки історії Старовижівщини у статтях Олександра Дем’янюка, Сергій Карпука, Володимира Гики, архієпископа Варфоломія, Сергія Гулечка та інших. Новими дослідженнями поповнилися історії сіл Паридуби, Чевеля, Буцина, Брунетівки, Галиної Волі, Глух, Грабового, Кримного, Любохин, Лютки, Синового, Смолярів. Є також чимало досліджень про етнографію Старовижівського краю, а саме про ткацтво, обереги та магічні дії, традиції виготовлення весільного хліба, розвиток гончарства, сирний обряд, символіку вікон та інше. Крім того висвітлено загальні питання історичного краєзнавства та волинезнавства, вміщено рецензії на нові видання.
У збірнику надруковано також матеріали працівників ДП «Волинські старожитності», зокрема Олексія Златогорського «Пам’яткоохоронна діяльність «Волинських старожитностей» на території Волинської області у 2009—2010 роках».
У першому півріччі заплановано провести конференцію в смт. Стара Вижівка.

Прес-центр ДП «Волинські старожитності»
2.02.2012


Вийшов у світ біобібліографічний покажчик волинського пілігрима-мандрівника

У видавництві ДП «Волинські старожитності» вийшов біобібліографічний покажчик праць відомого волинського краєзнавця Вальдемара Едвардовича Пясецького, упорядкований Аллою Понагайбою та Оксаною Рибачук. 
До видання включені бібліографічні записи окремо виданих творів, публікацій у збірниках, періодичних виданнях, матеріалів про життя і діяльність дослідника, виступи на радіо й телебаченні. Видання доповнюють допоміжні покажчики та фотододатки: біографічні світлини, світлини давніх мешканців Луцька (з колекції Володимира Гнатюка з Боратина, Барбари Дембовської з Кракова, Ярослава Зеленова з Луцька, Тадеуша Марцінковського з Зеленої Гури, Любові Рожковської з Луцька, родини Сидоруків з Луцька, родового альбому Данути Ролінгер з Луцька, Зенона Пашковського з Ржешова, Тетяни Годзинської з Луцька, Тадеуша Перетятковича з Варшави, внучки Болеслава Паповшека з Лондона, Мірелі Безпальчик з Парижу) та світлини Віктора Чухрая з проекту «Зникаюча краса».
«Від народження, — пише у спогадах Вальдемар Едвардович, — я волинський пілігрим-мандрівник у буквальному значенні цього слова. Мої мандри по волинських містечках і селах, огляд святинь чи залишків минувшини в них розпочалися ще в ранньому дитинстві». Презентація видання відбулася сьогодні у Волинській обласній універсальній науковій бібліотеці імені Олени Пчілки.

Довідково

Вальдемар Пясецький народився 5 січня 1934 року у Дубровиці. Вивчення краю розпочав на початку 1960-х рр. публікаціями, присвяченими творчості волинських архітекторів, художників, іконописців. У 1973 році з’явилася перша розвідка В.Пясецького про місто Луцьк. На сьогоднішній день ми знаємо його як дослідника найважливіших осередків давнього Луцька, його околиць: Верхнього Замку, Окольного та Старого міста, Передмістя, Заглушеччини, Градної Гори, Помостич, Хмельника, Волиці, Яровиці, Гнідави, Красного, Кушкаровки, Дворця, Волички над Глушцем та ін. У доробку краєзнавця і дослідження з минувшини Володимира-Волинського, Любомля, Устилуга, Горохова, Порицька, Перемиля, Боремля, Кисилина, Олики, Локач, Сельця.

Прес-центр ДП «Волинські старожитності»
30.01.2012


Звернення від журналу "Stratum plus"

Уважаемые коллеги!

Новые научные исследования и разработки по археологии и культурной антропологии доступны на сайте международного журнала Stratum plus
www.e-anthropology.com
Неограниченный доступ к электронному архиву журнала дает Вам возможность ознакомиться с авторами из более 30 стран мира.
45 монографий, 900 статей, 19000 страниц – итог деятельности журнала за 13 лет.

Уникальная структура журнала предоставит возможность тематического выбора подборки научных статей исключительно по интересующей Вас научной проблематике.
Журнал выходит шесть раз в год на русском языке в следующем тематическом порядке:

№ 1. Палеолит. Мезолит
№ 2. Энеолит. Неолит. Эпоха Бронзы
№ 3. Ранний Железный Век. Античность
№ 4. Римское время. Эпоха Великого Переселения Народов
№ 5. Средние Века
№ 6. Нумизматика и Эпиграфика

Редакции журнала Stratum plus действуют в четырех городах:
Санкт-Петербург (Россия), Кишинёв (Молдова), Одесса (Украина) и Бухарест (Румыния).
В составе постоянной редколлегии 28 ученых, представляющих 17 научных центров Молдовы, Румынии, Болгарии, России, Украины, Германии, Дании, Франции и США

Stratum plus всегда открыт для новых авторов и публикаций.
E-mail для авторов: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

Подписаться или приобрести журнал Вы можете на сайте www.e-anthropology.com
или у наших дистрибьюторов в России, Германии, Великобритании и Польше
E-mail по продажам: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

Присоединяйтесь к нам:
http://e-anthropology.academia.edu/stratumplus
http://www.facebook.com/stratumplus

С уважением, журнал STRATUM PLUS

2.11.2011


Експериментальна археологія: завдання, методи, моделювання

«Експериментальна археологія: завдання, методи, моделювання»

Редакційна колегія: Г.Ю. Івакін, Б.В. Магомедов, В.В. Москаленко, О.П. Моця (головний редактор), В.М. Ричко, І.П. Возний, О.П. Толочко.
Рецензенти: д. і. н. Л.П. Михайлина, д. і. н. Р.В. Терпиловський
Рекомендовано до друку Вченою радою Інституту археології НАН України (протокол № 7 від 1.06.2010 р.).

Експеримент (від лат. ехрегіmentum) у сучасній науці — це метод пізнання, за допомогою якого в умовах, які дослідник може контролювати та скеровувати, досліджується певне явище. Вони поділяються на якісні, кількісні та ін. типи. Існують напрямки наукового знання, побудовані на використанні експерименту: експериментальна фонетика, криміналістика та ін. Для прикладних наук, з якими, певною мірою, співвідноситься археологія, характерне використання модельного експерименту, який ставиться на матеріальних моделях.
Експериментальна археологія становить один із напрямків розвитку археології. Традиційно її початок відносять до XVII ст., коли німецький дослідник Андреас Альберт Роде (1682—1724) зробив копію кам'яної сокири, для підтвердження думки про її виготовлення людиною.
Одною з характерних ознак експериментальної археології є використання наукових методичних принципів та наукових методів проведення експериментів, що відрізняє її від прикладного мистецтва і поширеного в наш час створення різного кшталту копій не тільки археологічних предметів, але й об'єктів, процесів, тощо. Під час створення останніх головною метою є вирішення декоративно-прикладних, виробничих, торгівельних та інших завдань, які не мають на меті наукове дослідження археологічних об'єктів. Кількість створюваних на сьогоднішній день копій старовинних виробів (часто виготовлених на високому професійному рівні) постійно збільшується, створюються навіть крупні суспільні творчі колективи, які не тільки моделюють предмети, але й процеси, чи навіть облаштовують комплекси із використанням археологічних прототипів. Відповідно, стає актуальним питання - де проходить межа між науковим експериментом та декоративно-прикладним мистецтвом, що виготовляє предмети «під старовину». Саме таким питанням був присвячений науковий міжнародний семінар «Експериментальна археологія: завдання, методи, моделювання» (Коростень, 6—9 серпня 2009 р.), в рамках якого ефективно поєдналися традиційні академічні доповіді та їх апробація на експериментальному майданчику. Пропоноване видання є збіркою наукових праць учасників Міжнародного науково-практичного семінару (м. Коростень, 6—9 серпня 2009 р.).
До збірки увійшли роботи фахівців експериментальної археології України, Чехії та Англії.
Для археологів, істориків, вчителів та усіх, хто цікавиться вітчизняною історією.

18.04.2011


Козак Д.Н. Етюди давньої історії України

Козак Д.Н. Етюди давньої історії України. — К., 2010. —184 с.

У книзі подається опис восьми найбільш цікавих знахідок автора, здобутих протягом більш ніж 30-річних польових експедиційних досліджень. Ці археологічні пам’ятки відносяться до різних періодів давньої історії України: енеоліту, бронзового віку, ранньозалізного та давньослов’янського періодів. Вони залишені різними етнічними групами: балто-слов’янами, давніми слов’янами — венедами, давніми германцями — готами, але всі вони жили на землях України і пов’язані з глибинними пластами історії українського народу. У книзі містяться численні ілюстрації — схеми, рисунки, фотографії, реконструкції.
Видання розраховане на широке коло людей, які цікавляться давньою історією країни.

12.04.2011


Кравченко Е.А. Кизил-кобинська культура у Західному Криму

Кравченко Е.А. Кизил-кобинська культура у Західному Криму.  — Київ; Луцьк: ІА НАН України, 2011 — 272 с., 196 рис.

До уваги читачів пропонується монографія з археології Криму за доби пізньої бронзи та раннього заліза, що є узагальненням археологічного матеріалу, відомого як кизил-кобинська культура. Розглянуто і проаналізовано матеріальну культуру пам’яток Західного Криму, здійснено хронологічне визначення її комплексів і їх синхронізацію із іншими регіонами. Кизил-кобинська культура подається у контексті загальнопричорноморської культурно-хронологічної схеми. Усебічно розглянуто питання матеріальної культури, належної літописним таврам.
Для істориків, археологів, викладачів вишів і шкіл, студентів, а також усіх, хто цікавиться старожитностями півдня сучасної України.

Вниманию читателей предлагается монография по археологии Крыма эпохи поздней бронзы и раннего железа, являющаяся обобщением археологического материала, известного как кизил-кобинская культура. Рассмотрена и проанализирована материальная культура памятников Западного Крыма, определены хронологически ее комплексы и синхронизированы с другими регионами. Кизил-кобинская культура подана в контексте общепричерноморской культурно-хронологической схемы. Всесторонне рассмотрен вопрос материальной культуры, принадлежащей летописным таврам.
Для историков, археологов, преподавателей вузов и школ, студентов, а также всех, интересующихся древностями юга современной Украины.

11.04.2011


Сергєєва М.С. Косторізна справа у Стародавньому Києві

Сергєєва М.С. «Косторізна справа у Стародавньому Києві».К.: КНТ, 2011. — 256 с.

Це видання є першим монографічним дослідженням київського косторізного ремесла давньоруського періоду. Незважаючи на те, що археологічне вивчення Києва триває вже понад 200 років, київська різьблена кістка дуже рідко привертала увагу дослідників і до сьогодні звернення до цієї теми обмежувалося окремими статтями.
У роботі простежуються основні етапи розвитку косторізного ремесла і основні фактори, яки впливали на його становлення. Багато уваги приділяється питанням організації виробництва й техніки обробки кістки та рогу. Значна частина роботи присвячена продукції київських ремісників-косторізів. Висвітлюється роль Києва як одного з найзначніших центрів формування професійного косторізного ремесла.
Дослідження ґрунтується на узагальненні даних, отриманих внаслідок багаторічного вивчення Києва, проте найбільш важливим є введення до наукового обігу нових матеріалів, отриманих під час археологічних робіт останніх років, у тому числі тих, що походять з власних розкопок авторки на Київському Подолі.
Книга містить багато ілюстрацій.

4.04.2011


ПАМ'ЯТКИ АРХЕОЛОГІЇ ЛУЦЬКОГО РАЙОНУ

У видавництві ДП «Волинські старожитності» вийшов навчальний посібник М.М. Кучинка та О.Є. Златогорського «Пам’ятки археології Луцького району Волинської області». У виданні на базі археологічних пам’яток коротко висвітлені господарство, суспільні відносини, матеріальна і духовна культура давнього та середньовічного населення Луцького району. В книзі узагальнено результати досліджень пам’яток археології регіону В. Антоновичем, К. Мельник, Я. Фітцке, О. Цинкаловським, Д. Козаком, І. Свєшніковим, Ю. Захаруком, М. Пелещишиним, М. Кучинком, С. Панишком, Г. Охріменком, С. Терським, О. Златогорським, В. Коноплею та ін., зроблено акцент на їх охороні. Авторами подано також повний реєстр відомих і нововідкритих пам’яток в населених пунктах району, уточнене їх місцезнаходження, з’ясовано етнокультурну належність та датування.
Книга стане внагоді вчителям, студентській та учнівській молоді, краєзнавцям і всім шанувальникам старовини.

Довідка.

Михайло Кучинко — доктор історичних наук, професор, відмінник освіти України. Завідувач кафедри археології та спеціальних історичних дисциплін Волинського національного університету імені Лесі Українки. Коло наукових інтересів — археологія Західної Волині, Холмщини та Підляшшя княжої доби, проблеми русько-польського порубіжжя ІХ—ХІІІ ст. та етнокультурних процесів на території Побужжя. Автор понад 250  публікацій, в тому числі 14  монографій та навчальних посібників.
Олексій Златогорський — директор ДП «Волинські старожитності» ДП НДЦ «Охоронна археологічна служба України» Інституту археології НАН України, старший викладач кафедри документознавства та музейної справи ВНУ ім. Лесі Українки. Коло наукових інтересів — археологія Волині пізньосередньовічного часу, історія книгодрукування на Волині. Автор близько 100 наукових публікацій, в тому числі 3-х монографій та науково-популярних видань. Керівник археологічних експедицій на Волині у 2008—2010 рр., в тому числі у містах Луцьк, Володимир-Волинський, Любомль, селищах Шацьк, Цумань, селах Боратин, Рованці, Садів, Гірка Полонка, Полонка, Несвіч, Жидичин, Кульчин, Крижівка.

27.12.2010


Археологічні дослідження в Україні 2009

Археологічні дослідження в Україні 2009
У видавництві ДП «Волинські старожитності» вийшов том «Археологічні дослідження в Україні 2009». На 506 сторінках щорічника Інституту археології НАН України розміщені інформаційні повідомлення про роботу археологічних експедицій 2009 року. Збірник стане в нагоді науковцям, студентам і всім, хто стежить за розвитком сучасної археологічної науки.

13.12.2010

 

 

 

 

 

 


Колода В. В., Горбаненко С. А. Сельское хозяйство носителей салтовской культуры в лесостепной зоне.

Колода В. В., Горбаненко С. А. Сельское хозяйство носителей салтовской культуры в лесостепной зоне. — К.: Институт археологии НАН Украины, 2010. — 216 с., 88 рис., 22 табл.

Монография посвящена сельскому хозяйству населения, проживавшего в лесостепной зоне на северо-западных территориях Хазарского каганата. В ней вводятся новые данные, полученные во время стационарных и лабораторных исследований наиболее изученных к настоящему времени поселений салтовской археологической культуры (середина VІІІ — середина Х в. н. э.) на Северском Донце. Учет природно-климатических, привлечение палеоэтноботанических и археозоологических данных позволяет значительно дополнить, а в некоторых случаях скорректировать современные представления об уровне развития сельского хозяйства, как основы экономики носителей культуры салтовской лесостепи. Сравнительный анализ позволяет сделать вывод об определенном влиянии земледельческих традиций салтовского населения на соседних с ними славян: северян (роменская культура Днепровского Левобережья) и донских славян (боршевская археологическая культура).
Для археологов, историков, этнографов, краеведов, преподавателей и студентов ВУЗов, а также для всех, кто интересуется древней историей.



ЗАЯВА Всеукраїнської громадської організації «Спілка археологів України»

Спілка археологів України висловлює свою підтримку археологам Росії, котрі виступили з відкритим листом Президенту і Прем’єр-міністру Російської Федерації «Археологічна спадщина має належати народам Росії, а не мародерам, перекупникам і «колекціонерам»». Ми повністю солідарні з необхідністю впровадження жорстких заходів зі збереження національного надбання народів країн СНД, в яких після розвалу Радянського Союзу пам’ятки культури і безпосередньо археології стали об’єктом збагачення окремих громадян, які прагнуть не їх збереження, а мають із цього зиск.
В Україні, так само як і в Росії, пограбування пам’яток археології сягнуло величезних масштабів. Введення у законодавство України статей, які мали б створити перепони пограбуванню і руйнуванню пам’яток археології не стало ефективним з огляду відсутності необхідних механізмів їх реалізації.
Культурна й археологічна спадщина має охоронятися державою і належати народу. Ми повністю погоджуємось із висловленими у відкритому листі положеннями і пропонуємо координувати зусилля щодо охорони археологічної спадщини наших народів у подальшій роботі.

(Детальніше)

Голова правління, докт. іст. наук Д.Н. Козак
Секретар, канд. іст. наук Е.А.Кравченко

25.10.2011


ЗВЕРНЕННЯ Всеукраїнської громадської організації «Спілка археологів України» до Президента, Уряду, Верховної Ради України, української громади

Археологічна спадщина України — важлива частина загальноєвропейського історико-культурного і національного надбання опинилася під загрозою тотального знищення.
Аксіомою є теза, що захист історичної пам’яті народу є однією з підвалин його культурного розвитку. Ця пам’ять закладена в його культурній спадщині, зокрема, пам’ятках археології — єдиному джерелі відтворення давньої історії України та Європи у цілому. Таким є ключове положення Європейської конвенції «Про охорону археологічної спадщини», ратифікованої Україною у 2009 р., а отже обов’язкової для виконання.
Між тим, стан збереження і дослідження археологічної спадщини в Україні є вкрай критичним, навіть катастрофічним, і вимагає негайних дій державних органів влади, Верховної Ради, всієї громади України.
Діяльність «чорних археологів» набула всеукраїнського масштабу. Полями, містами і селами нишпорять тисячі і тисячі людей з металодетекторами, плюндруючи пам’ятки археології, які є, згідно наших законів та Конституції, державною і тільки державною власністю.
За межі України вивозяться цілими партіями награбовані мародерами історичні реліквії. Достатньо сказати, що лише нещодавно відомий колекціонер та олігарх С. Тарута, з дозволу властей, вивіз до США залишки скуплених ним у грабіжників археологічних шедеврів, які демонструвалися у Києво-Печерському національному історико-культурному заповіднику. Тисячі археологічних пам’яток виставляються на продаж на базарах.
Комітет Верховної Ради з питань духовності і культури до цього часу не спромігся розробити відповідне законодавство, яке б поклало край ґвалтуванню історичної спадщини народу.
Цей же комітет не тільки не протидіяв, але, що є ганьбою, підтримав геростратівський закон «Про основи містобудівної діяльності», який повністю ліквідував механізми захисту культурної спадщини в процесі забудови міської і сільської місцевості.
Тепер до мародерів історичних пам’яток з металошукачами, отримали цілковите право прилучитися будівельна індустрія, численні чиновники від культури, які радо, в угоду першим, позбуваються зайвої для них проблеми від археологів, які вимагають проведення археологічних досліджень перед землевідводами з метою їх захисту та вивчення.
Кожного дня на наших очах нищаться технікою, розорюються, забудовуються, передаються у приватну власність десятки археологічних пам’яток, єдиних свідків нашої давньої історії і джерело історичної пам’яті. Ці втрати є безповоротними.
Зараз ми не бачимо в Україні державної структури, яка б могла стати на захист культурної спадщини народу. Ліквідовано гуманітарний блок  у Кабінеті Міністрів.  Профільний комітет Верховної Ради виявився цілком байдужим до питань збереження культурної спадщини.
Ліквідовано Державну службу при Мінкультури України з питань нацкультспадщини. Зведено до мінімуму управління з питань культурної спадщини у Секретаріаті Президента.
Україна опинилася поза межами Європейського пам’яткоохоронного законодавства, не виконуючи взятих на себе зобов’язань згідно Європейської конвенції «Про охорону археологічної спадщини».
У зв’язку з ситуацією, що склалася, Всеукраїнська громадська організація «Спілка археологів України» звертається до міжнародних організацій, які піклуються збереженням археологічної спадщини людства, Верховної Ради України, Уряду України з закликом вжити термінованих заходів для припинення руйнації пам’яток археології України. Ми втрачаємо шанс на збереження історичної пам’яті не лише українців, але й народів всього Європейського континенту.
Необхідно термінове прийняття Верховною Радою поправок до пам’яткоохоронного законодавства, які б нівелювали злочинні статті Закону «Про регулювання містобудівної діяльності», створили дієві перепони безкарній діяльності «чорних археологів» посилили відповідальність місцевих органів влади за нищення культурної спадщини народу, в тому числі, при землевідводах.
Необхідно прирівняти право володіння металодетекторами до правил володіння вогнепальною зброєю.
Вкрай необхідне створення Центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини з підпорядкованими йому на місцях структурами, незалежними від місцевих органів влади та штатом державних інспекторів.
Необхідне залучення до пам’яткоохоронної діяльності і підтримка на державному рівні вчених-археологів, в першу чергу Інституту археології НАН України, — єдину в Україні наукову державну установу, яка на високому професійному рівні досліджує археологічну спадщину.
Ми звертаємося до української громади!
Встаньте на захист нашої історичної спадщини. Пам’ятаємо! Без власної історії ми не є цікавими для цивілізованого світу. Ми перетворюємося на безхатьків на власній землі без власної держави, духовних і культурних надбань минулих поколінь.
Пам’ятаємо! Археологічна спадщина, це наша особиста спадщина. Чиніть перешкоди особам, що ходять з металодетектором по Ваших огородах та подвір’ях. Заявляйте про їх появу державним органам влади на місцях, оскільки вони діють незаконно.
Вимагайте відповідних дозвільних документів від скарбошукачів, що риють ями на давніх городищах, цвинтарях, поселеннях, припиняйте громадою їх роботу. Це мародери.
Організовуйте у містах і селах групи захисників історії рідного краю.
Держава неспроможна сама захистити наші історичні скарби від пограбування. Прилучаймося до їх захисту разом.

Спілка археологів України
11.05.2011


Коли ми стали людьми або how much? (кілька слів про колекціонування)

Результат пограбування скіфського
елітного кургану Ак-Кая в Криму.
Загальний вигляд зруйнованого курганного насипу.
Фото Е.А.Кравченко.

Мабуть, багато хто із нас у шкільні роки, коли на дворі був місяць травень, і так не хотілося вчити уроки, чув від батьків наступне: «Хочеш стати людиною — сідай і вчись!» Мимоволі у голові виникала думка — людина, людство, а я що, не людина? І що таке людство? Пам’ятаєте фразу із радянського минулого — «Все прогресивне людство святкує першотравень!» Якщо є прогресивне, значить, існує і регресивне? А це власне хто? Мабуть всякі деграданти чи ще щось таке. І чому, коли прогресивне людство святкує, я маю вчити англійську? Як там у Булгакова: «Ету сову надо раз’яснить».

Отже, Людство. Є таке слово у мовних словниках. Ми його вживаємо дуже часто в наукових дослідженнях, офіційних промовах, на шпальтах газет, у різних ток-шоу, рідше — у повсякденному спілкуванні, по суті і поза нею. Вживаємо часто, замислюємося рідко, а хтось і взагалі про це не думає, — чи то не має часу, чи бажання, чи навичок, а може і інструменту. А от власне, чому людство? Ми ж не кажемо «вовкунство», а — «зграя вовків», тому що вони живуть зграями і тільки таким чином у змозі вижити. Є, правда, сіроманці, але то поодинокі випадки, скоріше виняток із правила. І серед людей є відлюдники, і це також виняток. Щоправда, є «свинство», але це також про людей, а свині — хороші тваринки. Але ж і люди, і вовки, і свині (не плутайте зі свинюками) належать до світу тварин. Проте, ми єдині серед цього розмаїтого світу, хто має такий глобальний щабель соціальної організації — Людство. Чим же ми такі особливі?

От давайте, подумаємо. Людина первісна, яка отримала у біологів визначення homo sapiens, мало чим була відмінною за укладом свого життя від інших людиноподібних істот. І направленість її життя в принципі не різнилася від інших істот і неістот живого світу: поїсти, вижити, народити потомство. Ця направленість і досі зберігається, проте є ще дещо. Ця тваринка homo sapiens, таке собі мавпеня, змінило світ. Може, воно отримало здатність не просто пам’ятати події, а і передавати ту пам’ять своєму потомству? Стоп. Від цього моменту, вже не потомству, а нащадкам, бо є що наслідувати. Від цього моменту починається поховальний звичай, оскільки ця маленька істота починає цінувати своїх предків, може, за те, що вони зробили, а може, просто, що вони були. Так формується пам’ять, і не просто пам’ять однієї особи, а цілих поколінь. Десь там знаходиться відправна точка Людини. Коли надбаних знань і навичок у колективі людей стає так багато, що вони, аби не бути втраченими, починають вимагати систематизації, з’являється писемність, лічба, арифметика, архітектура, вірування оформляються у релігію, а світогляд у філософію. Так починається цивілізація. Це все, ймовірно, і формує Людство. Отже, людину із світу тварин виділяє виняткове сакральне ставлення до предків.

Але сказане зараз є річчю нематеріальною, такою собі сентенцією, яку не можна взяти до рук, покласти на полицю, сховати, щоб не вкрали. Проте така наша особливість пам’ятати «те, що не з нами було» має матеріальну дотичність, бо ми все-таки належимо до тваринного світу. Поруч із сакралізацією предків ми сакралізуємо і речі, які їм належали.

Сучасний грабіжницький хід у скіфському кургані Товста Могила на Дніпропетровщині.
Фото С.В.Поліна.

Звідси цінність антикваріату, книг і манускриптів, які пережили століття і тисячоліття, догляд за могилами на кладовищах. Особливу цінність для нас являють події і люди, пам’ять про яких ми не змогли зберегти за різних обставин, бо така наша людська психологія, починаємо цінувати коли втратимо. У цю категорію потрапляють археологічні речі — артефакти, отримані шляхом розкопок того, що лишилося від суспільств і людей, які давно загинули, чи просто померли. Тобто цінним для людства початково є пам’ять про предків і все ними набуте й визнання своїх та їхніх помилок, особливо, коли вже нема перед ким вибачатися, а їхні речі є матеріальним проявом нашої до них шани. Причому, чим давніша річ, тим вона є для нас ціннішою.

І тут починається збій програми. Ми про приватні археологічні колекції і пограбування археологічних пам’яток.
Потрібно сказати, що археологія, як наука, починалася з колекціонування. Колекціонування — це культурний та психологічний феномен. В основі його лежить не просто накопичення улюблених предметів, а також і їх класифікація — метод пізнання речей та явищ. Якщо немає класифікації, то немає колекції. Якщо немає класифікації, тоді немає і науки. Адже будь-яка наука — це зібрання фактів, які поступово впорядковуються, систематизуються. Проте само по собі колекціонування, в тому числі і фактів, не є ще наукою.

Зброю, прикраси, посуд, знаряддя з тих перших колекцій, які знаходилися у відкритих музейних зібраннях, чи приватних колекціях, потрібно було якимось чином розкласти, систематизувати. Така вже є природа людини — пізнавати, аналізувати. На початку ХІХ ст. випрацьовується типологічний метод, науковцями пропонуються різні підходи та методи аналізу щодо здобутого із землі матеріалу, того, до створення якого має відношення людина. В першій половині ХІХ ст. випрацьовувалися і методи ведення розкопок. І виявляється також зовсім не даремно — для того, аби вдосконалити фіксацію предметів старовини, зафіксувати зміст знахідки, її контекст. Адже віддавна філософи, історики, натуралісти, етнографи розуміли, що буття людей, тих, які проживали десятки тисяч років тому, чи тих, які жили кілька століть тому, чи, навіть тих, що живуть зараз, відбивають не тільки речі і будівлі, але і «сліди» цих речей, їх зв’язки.

Отже, колекціонування — це був початковий етап становлення науки археології. Але уявімо, якою була б археологія, і чи могла б вона взагалі стати наукою, якби цей етап затягнувся так надовго — до ХХІ століття? Чи могли би ми, громадяни України, дізнатися про дописемну історію свого Краю? Чи могли би ідентифікувати себе? Навряд чи... Археологічні розкопки швидше нагадували б гонитву за скарбами, а відношення до археологічних артефактів було б таким самим, як і до предметів антикваріату. На жаль, в уявленні деяких громадян нашої держави існує саме така картина. В ХХ столітті, археологічні розкопки овіяні романтикою, оспівані в кінострічках, а речі, знайдені археологами, знаходяться в музеях, і такі привабливі, напевно, коштовні, бо давні, із золота, можливо... І їх може знайти кожен, якщо пощастить, якщо добре шукати... І ще — цю пектораль можна, напевно продати... Тільки обережно... Або назбирати колекцію прикрас, таких, які носили скіфи. Друзям показувати? Для чого? Сумнівна цінність! Речі відірвані від контексту знаходження, відірвані від кола подібних речей, не відомі науковцям і широкому загалу — це речі загублені для історії. Ці сторінки в історії знищені, вони ніколи вже не будуть прочитані. Інформація, захована під шаром ґрунту, глибоко в землі, потребує спеціального «прочитання», фахового. Земля — це книга, яку читає спеціаліст, а для охочого за скарбами це лише джерело поповнення колекції. Як ми можемо пізнати нашу історію просто дивлячись на горщик? Нехай в розумній книжці написали, і намалювали його, і ми дізналися, що він був виготовлений 2 тисячі років тому. А якщо їх, таких горщиків десять, сто, тисячі? І якщо вони знаходилися в житлі, в похованні... Це вже статистика, це масова обробка матеріалу, особливі умови знаходження, і на такі операції не здатні збирачі скарбів.

Різні мотиви рухають людьми, які професійно займаються археологією, і тими людьми, злочинцями за визначенням законів, які тільки користуються археологічними методами в своїй скарбошукацькій діяльності. Науковець-археолог після розкопок публікує матеріали досліджень, тобто публічно подає нову інформацію: для інших науковців, для загалу. Можна взяти книгу і прочитати, можна піти в музей і побачити на власні очі, що ж було викопано. А з книги, врешті решт, будь-хто може дізнатися, що за люди користувалися цими мечами, як вони ховали своїх предків, з ким воювали, і чому... Те, що знайшов скарбошукач або має в колекції «любитель археології», ми навряд чи побачимо. Якщо це не наші «друзі». В останній час в середовищі заможних колекціонерів з’явилася традиція відкривати свої колекції для загального огляду. Виглядає так благородно.
Насправді, для заможних колекціонерів їхня колекція — це лише капіталовкладення та спроба приховати соціальну і психологічну недорозвиненість. Збирати археологічні речі зовсім не означає — цікавитися історією!
У такій ситуації між білими і чорними якось брудненько виглядають деякі науковці, які з піною у рота доводять благородство таких колекціонерів, і не тільки доводять, але і публікують їх колекції із чисельними дифірамбами. Так і хочеться при цьому задати одне єдине питання: скільки? чи how much?

Останнім часом вийшла друком ціла низка каталогів приватних колекцій, у впорядкуванні яких брали участь науковці. Одним із перших такого типу каталогів став «ПлаТар» (ПлаТар. Колекція предметів старовини родин Платонових і Тарут. — К., 2004). У науковій літературі чимало речей із цих каталогів було визначено, як підробки, проте таке визначення post factum для приватного колекціонера має вже опосередковане значення. Для переважної більшості колекціонерів колекційна річ не є пам’яткою історії. Для нього це перш за все дуже вигідне вкладення капіталу, оскільки старожитності, на відміну від валют, акцій підприємств, банківських металів і т. ін., із часом лише дорожчають перш за все ментально, і відповідно, матеріально. І це є аксіомою, обумовленою нашим людським єством, про що ми писали на початку цієї статті. Для набуття вартості такою нелегальною річчю необхідне її наукове визначення — атрибуція. Тому виникає питання, чи можемо ми вважати фахівцями тих науковців, які свідомо вводять у науковий обіг відверті підробки. Те саме можемо сказати про рецензування подібних каталогів.

Однак, дещо з цього приводу маємо сказати і на захист науковців. У наш час, коли археологія повністю позбавлена державного фінансування, пропозиція у впорядкуванні приватної колекції (що не є злочином), за що ще й добре платять, для фахівця світового рівня, який при цьому в Україні отримає зарплатню прибиральниці у супермаркеті, є дуже заманливою пропозицією. І тут відповідальність за ситуацію повністю лежить на державі. Але, коли мова йде про методичні засади і теорію археології, яка ставиться з ніг на голову, у прямому сенсі слова, такий дослідник має відповідати за опубліковані «твори» перед науковою громадськістю. Чимало дослідників зараз попри попередні публікації приватних колекцій зайняли протилежну позицію. Хочеться вірити у щирість цих заяв і розуміння, до чого це може призвести. На цьому тлі надзвичайно цинічним і нахабним виглядає видання чергового каталогу приватної колекції із усіма атрибутами потрапляння речей із пограбувань археологічних пам’яток (засвідчення місця знахідки без відповідних документів), яка ще й зберігається у державному музеї також без відповідних документів (Клочко В.И., Козыменко А.В. Наш недавний бронзовый век. — К.: Генеза, 2011; ISBN-978-966-11-0055-7).

Мова йде про колекцію бронз, яка знаходиться не будь-де, а в музеї Збройних сил України Міністерства оборони України. Як туди потрапила ця колекція і як вона була сформована, мають розбиратися компетентні органи. А от факт співпраці із подібного типу колекціонерами науковців, та ще й знаних, співробітників Інституту археології НАН України, членів Вченої ради і членів Спілки археологів України ми обійти не можемо. Ми можемо припустити, що рецензенти цього каталогу В.Ю. Мурзін і С.Ж. Пустовалов, які також є членами нашої Спілки, були введені в оману авторами, або одним із авторів видання і зрозуміють свою помилку. Проте, казати, що був введений в оману доктор історичних наук В.І. Клочко, який, до речі, захистив докторську дисертацію у Польщі, країні Євросоюзу, чимало працював у Німеччині, де таке неприпустимо, не доводиться. Чітка ідеологія нашої Спілки, що ґрунтується на Кодексі етики археолога, вимагає пояснень від наших членів у такій ситуації. Маємо надію їх отримати перед обговоренням цього питання на правлінні і загальних зборах.
Свідченням суто прагматичної мети формування приватних колекцій є й поспішне вивезення їх за кордон під прикриттям виставок. Не доводиться пояснювати, що ці колекції в Україну не повертаються. Так зникла колекція Платонова і Тарути, залишок якої зараз намагаються лишити в США разом із виставкою Національного заповідника «Києво-Печерська лавра», під прикриттям якої вона була вивезена з України. Фактів із вивезення інших колекцій нема, проте є достатньо аргументів на користь того, що вони вже давно знаходяться поза межами країни. Якщо держава не припинить пограбування пам’яток і не втрутиться у процес формування колекцій старожитностей, ми втратимо все!

Антон Панікарський
Евеліна Кравченко

12.03.2011

Інформація на тему:

Від редакції журналу «Археологія».Археологія, 2006, 4, с. 95—107.
Гершкович Я. П. Хранителі незаконних старожитностей в Україні. Археологія, 2005, 3, с. 91—97.
Gershkovich Ya. P. Keepers of illegal antiquities in Ukraine (translation of the article from Archaeology. 2005, 3).
Гершкович Я. П. Про наукову етику, корупцію й підступи Комінтерну (з приводу збірки “Проблемы охраны и изучения памятников археологии степной зоны Восточной Европы”, Луганск, 2010). Археологія, 2010, с. 120—125.
Клейн Л. С. Кодекс етики археолога як справа честі країни. Археологія, 2009, 1, с. 100—102.

 


Заява Всеукраїнської громадської організації «Спілка археологів України»

Протягом останніх десятиріч в Україні має місце агресивне втручання у сферу археології приватних колекціонерів давніх речей, які проголошують себе шанувальниками, рятівниками і хранителями старожитностей. Найбільш відомі серед них — С. Платонов та С. Тарута, які є засновниками колекції «Платар», але є й багато інших. Один з напрямків їх «діяльності» полягає у проведенні виставок з гучним назвами. Спочатку вони проводились у нас («Тобі, Україно!»), а згодом і поза межами держави, у Ватикані, Польщі («Україна — світу»), США («Україна: від Трипілля до Київської Русі»), Канаді тощо. З’явився приватний археологічний музей колекціонера О. Поліщука «Давня Арата-Україна», у якому консультантами є одіозні особи, налаштовані на гучний пар своїх псевдонаукових теорій, зокрема через виставкову діяльність (остання з них була організована у Запоріжжі).
Все це було б неможливим без підтримки колишнього Президента, посольств України закордоном та нерозбірливих представників мас-медіа. Всі вони не враховують, що майже всі речі сучасних приватних колекцій археологічних речей походять з чорного ринку старожитностей та грабіжницьких розкопок. Через це по всій території України масово руйнуються кургани, поселення, городища, могильники. Знахідки вихоплюються зі свого контексту і значною мірою втрачають наукову цінність.
Всеукраїнська громадська організація «Спілка археологів України» вважає за необхідне звернути увагу на неприпустимість будь якого подальшого заохочування приватних колекціонерів, зважаючи на те, що їхня діяльність суперечить Закону України «Про охорону культурної спадщини» від 25.10.2001 р., Закону України «Про охорону археологічної спадщини» від 18.3.2004 р. № 1626-IV, Кодексу Етики для музеїв (параграф 4.5) Міжнародної ради музеїв (ICOM), Кодексу практики (параграфи l.6—1.8) Європейського товариства археологів (EAA), Кодексу етики професійних археологів, який був прийнятий в Інституті археології НАН України 9.11.09.2006 р., Європейській конвенції охорони археологічних пам’яток (переглянутої) від 16.01.1992 р., ратифікованою Верховною радою України 10.12.2003 р.
Загроза, що наочно постала перед археологічною спадщиною держави через грабіжників (чорних археологів), дилерів та приватних колекціонерів, які об’єктивно складають один механізм руйнації археологічних пам’яток, може бути знята лише за підтримки влади. Її представники мусять, нарешті, усвідомити трагізм сучасної ситуації та прислухатися до висновків професіоналів.

Правління Спілки
9.02.2011


Сторінка 26 з 28

Пошук

Контакти

spilka.arch.ukraine@gmail.com
Ми в соцмережах

Інтернет-ресурси

Сайт "Историческая библиотека"
Великий обсяг літератури з археології в html-форматі.

Германо-слов'янська археологічна експедиція ХНУ ім В.Н. Каразіна
Український пам’яткоохоронний інтернет-ресурс.

Волинські старожитності
Сайт дочірнього підприємства «Охоронної археологічної служби України» ІА НАН України.

Книги за Македония
Література з історії та етнографії Болгарії й Македонії.

Відлуння віків
Український пам’яткоохоронний інтернет-ресурс.

Stratum plus
Архів журналу "Stratum plus".

Ви знаходитесь тут: Головна